Розділ четвертий: Моя мова

Розділ 4. Моя мова — це довіра

Люди часто запитують: «Про що співають морські свинки?». Насправді кожен мій звук — це розмова з тими, кого я люблю. Я не відкриваю свій голос будь-кому, адже я маленька і сором’язлива. Але для своєї сім'ї у мене є цілий словник!

Моя мова починається з впізнавання. Коли я чую кроки в коридорі, я завжди завмираю і прислухаюся. Але якщо це знайомий голос, той самий, який щоранку лагідно каже: «Привіт, Бон Боні!», — я не можу втримати радість. Моє внутрішнє «вік-вік» виривається саме собою. Це означає: «О, це ти! Я тебе впізнала! Я так рада, що ти поруч».

Але найцікавіше починається, коли в кімнаті з'являються «Смачні Звуки». Ми, морські свинки, маємо дивовижний слух. Якщо хтось поруч зі мною розгортає пакет або просто відкриває холодильник — я одразу насторожуюся. Для мене цей шурхіт — наче обіцянка чогось чудового.

— Шурх-шурх... — каже пакет. — УІІІП-УІІІП! — відповідаю я на всю кімнату.

Це не вимога, це моє величезне сподівання: «Ой, а це мені? А там є щось хрустке для Бон Боні? Поділишся зі мною?». Коли я чую, як Людина поруч гризе яблуко, я стаю на задні лапки, впираюся передніми в прозору стінку свого манежу і починаю свій «спів надії». Мені так хочеться бути частиною цього смачного моменту!

Окрім гучного свисту, у мене є ще кілька секретів:

• Ніжне муркотіння: Це мій спосіб сказати «дякую». Коли Людина бере мене на ручки і я відчуваю тепло її долонь, я починаю тихенько вібрувати. «Гур-гур-гур...» — я розслабляюся і показую, що мені дуже затишно і спокійно.

• Запитальне «кві-кві»: Це коли я бачу, що Людина підходить до моєї тумби, де лежить запашне сіно. Я тихенько підпискую, ніби запитую: «Вже час обідати? Ми будемо разом хрумтіти?».

Моя мова — це місток між мною і моїми Людьми. Я свищу, бо знаю: мене почують. Я муркочу, бо відчуваю любов. А коли я чую шурхіт пакета, я просто нагадую, що я теж дуже люблю ласощі — особливо, якщо їх дають руки, яким я безмежно вірю.