Розділ другий Нічні шерехи та великий Монстррр

Розділ 2. Нічні шерехи та великий Дир-Дир-Монстр

Перша ніч у новій Хатинці виявилася набагато довшою, ніж я очікувала. Коли сонце сховалося за підвіконня, а Люди вимкнули світло, у кімнаті все стало іншим. Знайома клітка раптом стала схожа на великий замок, а звичайні іграшки почали відкидати довгі й дивні тіні.

Я завмерла у своєму кутку, зарившись у сіно по самі вушка. Найважче було звикнути до нових запахів. Тут не пахло магазином чи моїми братиками. Хатинка пахла свіжою білизною, чимось солодким (мабуть, печивом, яке ввечері їли Люди) і зовсім трішки — парфумами. Моє серце калатало так швидко, що я сама була схожа на маленький будильник: тук-тук-тук.

Я принюхувалася до кожної порошинки, що пролітала повз мій носик. Я не могла бачити справжнього неба, бо я ж маленька, а вікна в Хатинці такі високі! Але я зрозуміла, що ніч нарешті закінчується, коли темні стіни кімнати почали поступово світлішати, стаючи ніжно-сірими. Лише тоді я відчула себе в безпеці й ледве-ледве заснула під самий ранок.

Але поспати досхочу мені не дали.

Раптом у кімнаті щось гучно увімкнулося. Звук був дивним і дуже потужним, він ставав усе ближчим і ближчим до моєї оселі. Я визирнула з-під сіна й побачила Його. Це був величезний предмет із довгим шлангом-хоботом, який гарчав і «з’їдав» усе на своєму шляху.

— Ой-ой! Це ж справжній Дир-Дир-Монстр! — подумала я.

Звук наближався: «РРРРР-ДИР-ДИР!». Я вмить перетворилася на біло-руду блискавку. Але я не побігла в куток, ні! У мене був мій секретний прихисток — мій улюблений м’якенький тунельчик. Я пірнула в нього, наче пухнаста куля, і затамувала подих. Тунельчик був таким теплим і рідним, що крізь його товсті стінки гарчання монстра вже не здавалося таким страшним.

— Ві-ві-ві! — пошепки свиснула я зі свого укриття. — Тільки спробуй засунути сюди свій хобот, я його швидко перетворю на конфеті своїми гострими зубами!

Я сиділа тихіше за мишку, відчуваючи, як затишний тунель захищає мене від усього світу. Але через кілька хвилин Дир-Дир-Монстр раптом замовк. Стало так тихо, що я почула, як на кухні знову шелестить той самий знайомий пакет...

Я зрозуміла важливу річ: у новій Хатинці багато дивних звуків, але якщо у тебе є м’якенький тунельчик і сміливе серце, жоден монстр тобі не страшний. Тим паче, що за таку велику хоробрість Людина вже несе мені щось соковите та смачне!