Чи є життя опісля...

- Що це з нашою Поліною Андріївною?
- А що хіба?
- Якась вона не така після відпустки.
- Та наче не змінилася. Зовні так само виглядає.
- Та не про зовнішність я. Мрійливою стала, більш романтичною, чи що? Закохалася?
- Думаєте?
- Та точно кажу! Вона навіть коли зі своїм солдатом зустрічалася, такою не була. Хоча після його смерті дуже страждала.
- Ну, не знаю. Може то наш Святослав Олександрович наважився-таки зізнатися?
- Та ні! То точно не він, бо я бачила як вона замріяно спілкувалася з кимось телефоном, а Святик тим часом проводив з учнями роз'яснювальну роботу.
- Ну, може й з'явився в неї хто. То чи не заслуговує вона на щастя? Вона ж така мила дівчина. І все сама, сама.
- Та чи ж я проти! Я ж теж бажаю їй тільки добра! Впевнитися б, що її обранець - достойний чоловік. Ой, дзвоник! По уроках!
Мої пліткарки-колежаночки похватали свої речі та розбіглися з учительської, щоб провести свої уроки, а я полегшено зітхнула і вийшла з кімнати відпочинку, в якій мене й застигла ненароком підслухана розмова. На початку перерви я зайшла сюди, аби приготувати собі кави, бо на наступному уроці мала вікно - у моїх четвертокласників був урок іноземної мови. Коли до учительської зайшли колеги, я вже хотіла вийти й привітатися, але мене спинила перша ж фраза. Напевно, вийшло б незручно, якби я з'явилася якраз після неї. Тому сиділа у закутку, як миша під віником, і молилася, щоб вони не надумали теж випити кави. На моє щастя, в обох були уроки, тому мене не викрили.
І тепер можна було подумати про почуте. Отож, я змінилася? І це так помітно? Що тільки з людьми робить кохання! Так, після того, як ми з Владом з'ясували стосунки, не розлучилися ані на мить. Спочатку провели якийсь час у його батьків (саме там я й почула оте Вітине зізнання, проте зла на неї не тримала, ну, майже). Далі рушили до Житомира, де я провела майже всю решту своєї відпустки, а потому зібрали його речі й переїхали до Хмельницького, де зараз облаштовували побут. Увесь цей час ми по-новому знайомилися одне з одним, вивчали звички, забаганки, притиралися. А я ще й звикала (що вже правду таїти?) до Владової інвалідності. Не сказати, щоб мені було складно з цим примиритися, проте і просто це не далося. Добре, що спочатку ми разом перебували в домівках, які пристосовані для паралізованої людини, бо якби мені одразу ж довелося допомагати йому з гігієною, то я б ще кілька разів подумала, а чи потрібно воно мені?
Лукавлю, звісно ж. Ні про що б я не думала, бо так палко кохаю, така щаслива, що ми знову разом, що ніякі труднощі мене не лякають. Лише тільки серце стискається, коли бачу, як складно іноді моєму коханому робити прості для мене речі. Але жалю свого я не показую. Куди там! Влад надто гордий, аби приймати співчуття. Тому дуже швидко я навчилася не звертати уваги на його спосіб пересування. Не може спуститися сходами? Що ж, нехай попереджає. Не дотягнеться до високої полиці? Має язика, аби попросити. Тим паче, що я все ще була на нього сердита за ці 15 років. Хоча, мушу зізнатися, коханий старався, як міг, аби спокутувати свою провину: виконував усі мої забаганки, балував мене квітами та смаколиками, влаштовував час від часу приємні сюрпризи. Одного разу навіть приніс сніданок у постіль, та отримав наганяй, бо їсти, щойно відкрила очі, звички я не мала. Мені необхідна була як мінімум година для того, щоб по-справжньому прокинутися. А от поманіжитися поряд у ліжку я була не проти. Тож відтоді, якщо у нас обох видавався вільний ранок, ми не відмовляли собі у задоволенні просто полежати в обіймах одне одного, а вже потім переходити до щоденної рутини.
Проблем з роботою у Влада й справді не було: він так само працював дистанційно, а коли необхідно було з'явитися в офісі, просто сідав за кермо і їхав до іншої області. Саме сьогодні він поїхав до Житомира, навіть повинен був там заночувати, а тому я вже починала за ним сумувати, хоча й бачилися ми з ним сьогодні о п'ятій ранку, коли він вирушав.
Ніби у відповідь на мої думки від Влада прийшло повідомлення:
"Агов, Половинко! У тебе ж зараз вікно? Можна зателефонувати?"
Замість відповіді, сама його набрала.
- Привіт! Отже, я не помилився з твоїм розкладом.
- Ні. А в тебе теж видалася вільна хвилинка?
- Я вже впорався зі своїми справами. Скоро вирушаю додому. Але, мабуть, забрати тебе зі школи вже не встигну.
- Тобто ти не будеш ночувати в Житомирі?
- Ти ніби не рада? Уже мала плани? - у веселому голосі вчувалися ревниві нотки.
- Здурів?! Звісно ж, рада. Але чому ваші плани змінилися?
- Бо замовнику вдалося все владнати сьогодні. Тож він теж звільнив собі цілий день. До речі, не заперечуєш, якщо я привезу його до нас? Бо ми планували, що він перебуде цю ніч у мене, але, якщо я повертаюся, то...
Ох, оце так новини! У голові вже почали крутитися шестерні, змушуючи пригадувати, а чи не гармидер я раптом лишила вдома, чи є щось прийнятне у холодильнику, чи випрана постільна білизна...
- Привозь, звісно. Але наступного разу попереджай про таке заздалегідь, аби я...
- Господи, та Калюжному плювати на мої розкидані шкарпетки. Правда ж, Сергію?
- Що? То твій замовник - Калюжний? Ну я вам!...
- Тихо, Половинко. Не сердься! А ми дорогою заїдемо кудись і купимо вечерю, аби ти не стояла на кухні, а відпочила разом з нами. Згода? Чого б тобі хотілося?
І от як на нього сердитися?

Вечір у компанії Сергія видався ніби мініпродовженням зустрічі випускників: знову ділилися спогадами про спільне минуле. А згадати було про що, бо ми не лише разом навчалися, але й гуляли у спільній компанії.
Коли одна тема вичерпала себе, а інша ще не народилася, Сергій раптом вигукнув:
- Господи, який же я радий, що ви знову разом!
Ми з Владом сиділи в цей момент на дивані, поряд, проте не торкаючись одне одного. Та після Сергієвих слів, коханий згріб мене обома руками й міцно притис до своїх грудей, немов маленьке кошеня. Я спробувала пручатися, та де там? З такого захвату годі було й думати звільнитися. Довелося зручніше вмощуватися на грудях і вже звідти споглядати замилування на обличчі Калюжного. Влад же, як ні в чому й не бувало, відповідав:
- А які ми раді, якби ти знав!
- То чому ж ти переховувався всі ці роки?
- Бо телепень, - буркнула я.
- Згоден. За це й розплачуюся вже понад два місяці!
- І все ще попереду, - мстиво заявила я.
- Сподіваюся, не на 15 років? - вдавано нажахано спитав Влад.
- Все залежить від твоєї поведінки!
- Але ж я хороший хлопчик? - і в очах сама невинність.
Боже, як же я його кохаю! Зараз не можу навіть і уявити, як прожила без нього всі ці роки. Чому не кинулася шукати? Чому так просто відступилася? Та що вже гадати тепер? Треба насолоджуватися тим, що зараз він поряд. І що надалі теж буде.
А Влад, забувши про Сергія, все ще очікувально заглядає мені у вічі.
- Так, ти дуже хороший хлопчик, - стверджую я. І тягнуся за поцілунком. Який, втім, доводиться швидко завершувати, коли поряд лунає скептичне:
- Ну ви ще сексом при мені займіться для повноти вражень.
Ми розмикаємо обійми й навіть трохи відсторонюємося одне від одного: Калюжний, сам того не розуміючи, торкається болючої для нас обох теми. Хоча не зовсім правильне слово "болюча", доцільніше буде "неіснуюча". Бо за більш як два місяці сексу у нас не було ще жодного разу. Поцілунки, пестощі, палкі обійми - так, але далі коханий не заходив ще жодного разу, хоч постіль ми теж ділили й іноді прокидалися у вкрай непристойних позах. Я теж боялася проявити ініціативу, хоча, якщо перевірити історію пошуку в моєму браузері, то можна побачити, що тему цю я дослідила вздовж і впоперек. Тож тепер з упевненістю можу сказати, що секс при такій травмі, як у Влада, цілком можливий. От тільки наважитися і запитати про це я все ніяк не могла. Цьому сприяв і той факт, що тоді, в одинадцятому класі, ми так і не наважилися перейти цю межу, тож з цього боку ми все ще були незнайомцями одне для одного. А якщо врахувати, що до мене стосунків у Влада теж не було, тобто він на той час теж був незайманий, то виходило, що увесь наявний досвід у коханого, якщо й був, то вже після травми. Думки про Владів можливий досвід викликали безпричинні ревнощі, адже я теж мала стосунки, проте зараз ми належимо одне одному і не варто, аби між нами поставали привиди колишніх.
З невеселих роздумів мене вирвав коханий:
- Половинко, де ти літаєш?
- Що? Пробачте, замислилася. Що я пропустила?
Відповів мені Сергій:
- Прошу дозволу у господині піти спати.
- Ой, я й не подумала, що ви ж обоє стомилися. Зараз постелю.
Схопилася, кинулася до шафи за білизною. Краєм ока помітила, що Влад, пересідаючи назад до свого крісла, похитнувся, проте Сергієва рука його підтримала. Добре. Бо якби він впав, був би дуже засмучений. Хоча зараз, по закінченні двох місяців, Герасименко вже набагато поблажливіше ставиться до ситуацій, у яких йому не обійтися без допомоги. Попервах він був більш категоричний. Певно звикає до мене поряд...
Розмістили Сергія, пішли до себе. І вже засинаючи, я згадала, що так і не переповіла коханому підслухану розмову. Ну та ще є час...

Проте про цікавість своїх колег я на деякий час забула, аж поки вони напряму не запитали у мене:
- Поліно Андріївно! Хочу дізнатися вашу думку.
- Питайте, - відповіла я Ларисі Вікторівні, вчителю математики, одній з наших активісток та, так вже вийшло, тій, яка нещодавно обговорювала зміни у моїй поведінці.
- Наближається День працівників освіти. Цього року профком вирішив провести свято по-іншому. Хочемо запросити й своїх половинок, адже вони теж по неволі є учасниками освітнього процесу, маючи педагога у якості супутника життя. То чому б і їм не відзначити з нами це свято?
- Гарна ідея! - захопливо вигукнула я, вже розуміючи, куди звертає розмова. І не помилилася!
- То ви будете сама чи з кимось?
Посмішку не стримала: от вже їхня цікавість! Не думаю, що помилюся, припустивши, що й з половинками затіяли лише для того, аби дізнатися про мого обранця. Та от тільки без Владової згоди я не можу нічого обіцяти:
- Я не впевнена, чи він зможе. Треба спитати.
- Буде прикро, якщо він відмовиться.
- Так. А ще буде прикро, якщо він погодиться, але не зможе потрапити до місця проведення. Де планується святкування?
- У ресторані "Червона рута". Але чому не зможе потрапити?
- Бо не може ходити, пересувається з допомогою крісла колісного. Я не певна, чи доступний цей ресторан. Ви не знаєте?
Колежанка на мить завмерла з розкритим ротом, переварюючи нову інформацію, приховувати яку я не бачила сенсу, проте, треба віддати належне, швидко опанувала себе:
- Ні, цією інформацією я не володію. Але обов'язково з'ясую. І, якщо ваш хлопець погодиться прийти, то ми можемо перенести святкування в інше, підхоже, місце. Час для замовлення ще є.
- Дякую за порозуміння. Увечері я запитаю і завтра дам остаточну відповідь.

І чому мені останнім часом так щастить? Знову я стала свідком розмови, що не призначалася для моїх вух. Цього разу в туалеті.
- Ви не повірите! Я дізналася про стосунки Поліни Андріївни!
Господи, та чи їм поговорити більше ні про кого? Знову сидіти, чекати, поки вони підуть. Чи, може, вийти? Ні, так вчинити я не змогла б. Тому довелося слухати...
- І що? Кажіть вже!
- Вона дійсно з кимось зустрічається! І цей хтось має інвалідність. Не ходить.
- Та ви що? Бідна Полінка! Доглядати за хворим - нікому не побажаєш.
- Та не виглядає вона бідною. Бачили б ви, як світилися їх очі, коли вона про нього говорила!
Справді? Аж смішно стало!
- Тоді я рада за неї! Хотілося б, правда, побачити на власні очі. Він прийде з нею?
- Можливо. Завтра дізнаємося.

Увечері я зі сміхом переповіла коханому почуте. І наприкінці запитала:
- То як, ти підеш?
- Тобі б цього хотілося?
- Звісно!
- Похизуватися, що я не немічний, як дехто вважає? - скептично поцікавився Влад.
- Ти проти? - його тон змусив мене насторожитися.
- Ні, - розслаблена посмішка, а сам вже притягує мене у свої обійми. - Я піду з тобою.
- Дякую!

І ось день Х настав. Ми вирушали до ресторану "Червона рута" (який виявився-таки доступним: спочатку Лариса Вікторівна підтвердила це, а потім і ми з Владом перевірили на власні очі). Сказати, що я не хвилювалася, означає збрехати. Коханий теж не знаходив собі місця, довго копошився у ванній (я аж хвилюватися почала), потім перебирав свій одяг, зрештою зупинився на сірих штанях та кремовій сорочці, навіть попросив допомоги, аби рівно заправити сорочку під пояс.
- Краватку одягати? - нервово запитав чоловік, перенісши себе з ліжка, на якому одягався, до крісла.
- Господи, навіщо? - не менш нервово пирхнула я. - Ми ж не на приймання до президента!
Влад знизав плечима, а я натомість запропонувала:
- Може краще піджак візьмеш? Ввечері на вулиці буде прохолодно.
- Мабуть, краще джемпер. Він зручніший. Підійде?
- Основне, аби тобі підійшло. Не переймайся ти так.
- Але я хочу сподобатися твоїм колегам.
- Ти сподобаєшся, будь певен! Йдемо, бо точно спізнимося.

Банкет пройшов дуже вдало. Присутність багатьох не знайомих одне з одним людей різних професій зробила атмосферу більш невимушеною і менш схожою на педраду. Як виявилося, вчителі здатні говорити й на інші теми, аніж поведінка та успішність їхніх учнів, звіти та планування, решта шкільного життя. Всім це було за новинку, тому одноголосно вирішили надалі збиратися лише таким складом. Влад лише перші кілька хвилин почувався напружено, проте познайомившись ближче з присутніми розслабився і без вагання включився в розмову, беззаперечно перехоплюючи нитку розмови й спрямовуючи її в потрібне річище. Мені лишалося лише підтримувати його. Обрана тактика принесла плоди: десь всередині вечора мене коло вбиральні спіймали колежанки-пліткарки та прямо висловили своє захоплення моїм обранцем, наостанок побажавши якнайшвидше одружитися і замислитися про діточок. Засміялася над їхнім ентузіазмом та чесно пообіцяла зробити для цього все, що від мене залежить.
Розпочати вирішила з найнеобхіднішого - сексу. Де тільки й сміливості набралася, зайшла до спальні, коли Влад саме почав розстібати ґудзики на своїй сорочці. Наблизилася, повернула його разом з кріслом до дзеркала, аби ми обоє могли у ньому відбиватися, сама зайшла йому за спину і поклала долоні йому на груди, своїми притиснувшись до його спини й демонструючи спокусливе видовище свого декольте у відображенні.
- Владе, ти такий сексуальний, - прошепотіла йому на вухо. - Я ледве стримуюся, аби не накинутися на тебе і не зґвалтувати.
Різкий, глибокий вдих краще всіляких слів ствердив, що мої слова досягли цілі, проте подальші дії коханого збили з пантелику. Влад випручався з моїх обіймів та відкотився від мене на безпечну відстань, лише потім розвернувся і пильно поглянув мені у вічі, запитуючи:
- Навіщо ти все це робиш? Ще один спосіб покарати мене?
- Що?... Чому ти так вважаєш? - я зовсім розгубилася. Певно, не варто було ось так тиснути на нього.
- Бо я скоро лусну від бажання! Невже ти цього не бачиш?!
- То в чому проблема?
- Ти справді не розумієш? Ти навіть уявити собі не можеш, на що схожий секс з паралізованим чоловіком.
- То покажи.
- А якщо нічого не вийде? Чи мені не вдасться принести тобі задоволення? - у його голосі звучала така паніка, що я ледве теж не піддалася. Лише великим зусиллям змогла втримати себе в руках.
- Не спробуємо - не дізнаємося. Чи ти збирався все життя тримати дистанцію?
Влад шумно видихнув:
- Не знаю. Я так боюся розчарувати тебе. І все ж так палко тебе бажаю!
- Ну ти й телепень, коханий мій, - пирхнула я, зручно вмощуючись на його колінах. - Пам'ятаєш, я просила тебе нічого за мене не вирішувати? Так от, я вирішила, що ти мене ні в якому разі не розчаруєш. І так воно й буде!
- Половинко моя, я казав, що ти найкраща?
- Не пам'ятаю. Скажи ще раз...