Дочитавши сторінки, Ріклі пішла до бабусі. Її цікавило одне питання.
— Бабуся, на даний час у світі існують пірати? — узявши пиріжок з плити, — запитала дівчинка.
— Ні, — відповіла Алі. — Не існують, це вигадані персонажі, при тому дуже злі та погані.
— Я згодна з Алі, але може колись і були, — мовила бабуся.
— Тобто про них пишуть книги, аби читати та захоплюватись пригодами яких не існує? — в її голосі прозвучав смуток.
— Я так зрозуміла, ти читаєш щось подібне?
— Так, це моя мрія, і я не хочу вірити в те, що вона не здійсниться.
— Ріклі, ну ти як маленька, — підійшовши до неї, — сказала Алі. — Годі говорити маячню, краще пішли домальовувати пейзаж, якщо хочеш то і корабель намалюєш.
Ріклі в цей час втратила надію. І справді, годі вже, дочитаю книгу і не буду надумувати собі. Все ж таки скоро кінець історії.
Дівчатка вийшли на подвір'я і побачили діда, який копав яму.
— А для чого це тобі? — запитала Ріклі.
— Та труби погнили, треба нові поставити, хочете домогти? — копавши лопатою, відповів дідусь.
— Ні, ми йдемо малювати.
Йшовши Ріклі звернула увагу на гору із землі, яку викопав дід, зверху щось було. Схоже на клаптик паперу.
— Алі, ти йди, я забула свій пензлик на кухні.
— Гаразд.
Поки дід був зайнятий своєю справою, Ріклі тихенько обійшла та витягнула папір з землі.
— Ой, фу, він мокрий та бридкий.
Струсивши його, Ріклі розвернула і побачила на папері те, про що вона не могла і уявити. Це була карта скарбів. Яка прямісінько вела через річку на самий острів.
— І що тепер вони мені скажуть?
На карті були намальовані червоні рисочки, це були кроки від і до. Пальми, пісок, річка чи море і той самий червоний хрест, але поруч з ним був знак питання, та написано: ' стерижись'.