Ранок у Дуніссі. Корабель. Дівчинка Алі.

Надворі тільки но починалось виходити сонце, а Ріклі прокинулась від дивного сну.

Вона бачила високі дерева, пальми, диких звірів, печери, це все дякуючи книзі про дивний острів. І також там був хлопчик, але Ріклі не могла зрозуміти хто він, і чому уві сні каже їй:— поїхали зі мною.

Дівчинка пішла на кухню. За вікном трішки виглядало сонце, співали пташки, кукурікав півень, повівав теплий ранній вітерець. Заваривши чай з малиною, Ріклі присіла на крісло читати книгу.

Ця книга стала її другом, сенсом добра, розуміння, висновків. Вона могла читати її усе життя, але скоро вона закінчиться. Залишилось усього сто п'ятдесят сторінок, і саме цікаве в кінці. Їй хотілось дізнатись все більше про Вена, його батька та їхнє життя.

Ріклі мріяла на мить побути там на острові, поговорити з Веном, лише на мить...

Вона розуміла, що це не можливо, але не розуміла, що думки можуть бути реальністю.

— Не мій випадок, — мовила про себе Ріклі.

... Продовження ...

— Вен, ти з глузду з'їхав? — сказав Якуб. — Злізь з дерева, бо батькові все роскажу.

— Та тихо ти, і що? Я вже не малий.

Вен мотав мотузку для пастки вовка. Щоб той попався в сітку.

— Залиш цього вовка, навіщо він тобі здався?

— Тихіше, бо ти скоріш сюда попадешся, — хохотавши мовив Вен.

І тут гілка дерева зірвалася, листя зашуміло і він плюхнувся на землю.

— Ха-ха-хах,— сміявся Якуб, — отримав?

— Смійся, смійся, з твоїми зубами не сміються.

— Не красиво ображати друзів.

— Я й не ображав, — він відтрях руки від пилу, — лише сказав як є.

— Бачу тебе мати не вчила добрих манер поведінки?

— Та чого ж ви сваритись постійно?! — читаючи, — мовила про себе Ріклі.

— Мати я не бачив з народження! — в його очах блиснули сльози. — Я знаю, що таке хороші манери, бачу ти не знаєш, що таке сміх та приколи.

— Авжеш, який ти розумний, тему переводити вмієш добре,— люто відповів Якуб.

— З мене досить! — Вен зібрав мотузку, і пішов геть з галявини де впав.

— Що? — Соромно попросити пробачення, і легко піти, так?

— Ми більше не друзі, навчись розуміти мене, тоді й приходь, — сказав Вен.

— Тай добре!

Вони розійшлися по своїм шляхам, і вдвох у гніві.

Батько казав, в житті треба вміти пробачати один одного. Хто б кому і що, не наговорив. Бо ми не знаємо, що може статися завтра.

А якщо мене жаба вкусе? Чи взагалі акула з'їсть, камінь на голову впаде? А Якуб буде ображатися на якісь зуби? Та як так?! — ідучи по дорозі,— говорив про себе Вен.

— Піду краще купатись, а він нехай, що хоче той робить!

Вен прямував скрізь джунглі, та завжди пам'ятав слова тата: — не ходи ввечері сам.

Йому було цікаво, чому? Якщо острів батька, то крім звірів тут нічого страшного не може бути, але мабуть є, якщо він по декілька разів на день говорив йому це.

— Гав, Гав, — це був Якуб.

Він підбіг до Вена.

— Що сталось? Чого ти такий запеханий? — Вен здивувався.

— Я дещо знайшов, йдемо скоріш!

Вони пішли вздовж моря, та за джунглі. Як раптом, на піску виднілися сліди.

— І це все?

На піску були сліди якоїсь невідомої тварини. Великої і незрозумілої.

— Хм... — На твої сліди від лап трішки схоже,— Вен подивився на Якуба.

— Зрівни мою маленьку, — він підняв до гори її.

— Дійсно, сам ти не натопчиш, — Вен посміявся.

— А хто ж це? Якщо чесно, то мені якось боязно, — Якуб почухав вухо.

— Не знаю, але цікаво дуже, — присівши навколішки, Вен розглядав слід.

— Це кіт! — Тікайте звідти негайно! — читавши, Ріклі мовила про себе.

— Запам'ятаємо це місце, помітивши його камінцями та палицею біля дерева.

— І завтра прийдемо? — запитав Якуб.

— Не все так просто, будем будувати хатинку з листя, аби ночувати і виглядати його.

— Що?! — Якуб був в розпачі. — Ми будемо сторожувати невідому тварину, яка більше нас втричі?

— Ти злякався?

— Ні, я просто не дурень.

— Тоді навіщо ти мене сюда привів? — Вен тупнув ногою.

— Бо ти сміливий, а я боягуз...

— Мабуть треба змінюватись? Давай зіставимо дії які приймемо у цьому розслідуванні?

— Давай, тільки....

— Тільки ми разом,— закінчив Вен. — Ми команда, яка повинна розуміти один одного і допомогати. Щоб не сталося, бути поруч, мене цьому вчив тато.

— А мене ніхто не вчив такому, я сам по собі поки ми не зустрілись Вен, ти мій друг, — мовив сумно Якуб.

— Добре, домовимося не сваритись більше? — Вен протянув йому руку.

— Домовились, — Гав - Гав.

— Що ж, мушу визнати, ця книга дуже впливає на мене, та на мій повсякденний час, — сказала Ріклі.

Дівчинка заварила чай з малиною, додала солодкого меду, і коштувала тістечко з кремом.

На дворі вже був ранок, на годиннику сьомий час. Ріклі зібралась на вулицю погуляти. Вона пішла до річки, сіла на травичку і дивилась у небо.

— Як гарно, — хмаринки плили немов лебеді.

Природа була неймовірно атмосферною, літньою, теплою, ранньою. Зараз би погратись  у ховалки, чи зробити пікнік, пограти у м'яч, теніс, помалювати. Але Ріклі була одна, самотність для неї було одним із поганих, що приносило лише нехороший настрій.

Сидішви на траві дівчинка дивилась на річку, як раптом помітила далеко, далеко корабель. Дійсно корабель.