Настав ранок. Ріклі прокинулась в гарному настрої, адже сьогодні побаче дідуся та бабусю. Завжди, в день приїзду, бабуся пече улюблену сирну піцу для Ріклі.
Одягнувши сукню та босоніжки, Ріклі взяла сумку та пішла на кухню.
— Добрий ранок!
— Привіт сонце, виспалася? — готуючи сніданок, запитала мама.
— Ще б пак, а де тато?
— Він готує човен, ти поїдеш разом із ним.
— Як же круто, — тоді я піду почитаю книгу.
— Гаразд.
Ріклі зупинилась на п'ятдесят п'ятій сторінці, на моменті, де навіть їй стало страшно.
... Продовження...
Волон не міг в це повірити.
— Чому ви її не врятували?— голосно кричав він.
— Але капітане, вони могли померти одразу вдвох, був вибір: або він, або ваша дружина. Калі сказала рятувати сина, це були останні її слова.
Волон тримав на руках їхню любов, яку вони створили разом.
— То значить так буде, — на його щоках були сльози.
Тим часом малеча спав, та скрізь сон посміхався, —мабуть бачить мати уві сні, — тихо промовив Волон.
Настав вечір, пірати розвели вогонь, та почати готувати рибу. Проживши все життя на острові, вони знали, що за ним мешкають люди.
Пірати не були такими злими як пишуть в книжках, звісно без таких нікуди, але не цей випадок. Ці люди допомагали іншим, але про них мало хто знав. Бо є такі, які люблять поласувати добром, а у відповідь накидає гнилі.
Їх життя було таким самим як і у всіх, але трішки відрізнялося. Чайників, телефонів, плеєрів, та іншого не було, це означає, що вони про це не знали та не бачили, просто жили без цього.
Колись давно, батько Волона викупив острів, аби жити подалі від шуму, машин. Він любив природу, та привчив сина до цього, і коли Волон виріс, острів перейшов йому як у спадок.
Але жити спокійно вони могли не завжди. На острів полював злодій. Це був кіт, самий звичайний кіт. У нього була особистість, він вмів розмовляти як людина. І тут всі згадали рудого, з великими очима та чорною шляпою кота зі 'Шрека'. Ні, він далеко не такий.
— Містер Волоне, як ви себе почуваєте? — перевертавши рибу, — запитав пірат.
— Чудово, в мене росте син, я повинен його виховувати як казала мені Калі.
— А як?
— Вчити його добру, і готувати його до зустрічі з котом.
— Ви ж розумієте, що злодій може в будь-який час з'явитись, він поки ще не здогадується про Вена.
— Я розумію Пітере, він ще малий аби знати про нього, — закривши обличчя долонями, — мовив Волон.
— Тату! — вибіг у білих трусиках з палкою в руках Вен. — Я буду тебе захищати від всіх потвор які захочуть нашкодити нам! —Гов, Гов!
— Іди сюди, рицарю, — поклавши руку на волосся сина, — сказав він. —Вечеря готова.
Вен взяв дерев'яну тарілку та поклав туди риби, а зверху посипав цвіт троянди.
— Сину це тобі для чого? — в очах Волона було здивування.
—Це нашій мамі, вона мені казала, що любить троянди.
Він поклав тарілку біля могили матері, а в земличку встромив дві троянди. — Мамо я тебе так кохаю, ми сумуємо за тобою.
— Це так мило та сумно, — мовила про себе Ріклі.
Тим часом батько зробив човен більш потужним та безпечнішим, хоть і плисти в село Дуніссі всього годинку, тато все ж боявся за Ріклі.
Він пішов до бесідки де сиділа донька. Побачивши, батько зрозумів, вона настільки занурилася у читання, що навіть не хотів відволікати, але вже час відправлятися.
— Доню, — він сів біля неї. — Ходімо на кухню поснідаємо, та будемо прямувати в дорогу.
— Гаразд тату, — посміхнулася Ріклі.
— Бачу тобі подобається ця книга?
— Так, вона твоя? — Бо просто дуже цікава. Ріклі тримала книгу під пахвою.
— Мені подарував її покійний товариш, це пам'ять про нього.
— Я візьму її до бабусі?
— Звісно, кінець дуже не передбачуваний, — усміхнувся тато.
— А скажи, ця історія вигадана? — запитала Ріклі.
— Ти як вважаєш?
— Не знаю навіть, може знайдемо цей острів та переконаємося?
Тато посміхнувся. — Такого не буває в реальному житті, а якщо навіть буває то тільки в давні часи. І той хто це написав, мабуть крутий вигадник пригод.
— Тату, адже життя не передбачуване, ти не замислювався, що все може бути? І раптом події які відбуваються в книзі, можуть бути навіть зараз?
— Я не малий, тому розумію, а ти дитина, тай тобі хочеться в це вірити.
— Добре тату, я зрозуміла.
Поки тато та Ріклі розмовляли, мати вже наклала сніданок: варені яєчка, зелена цибулька, яблучний сік, огірки, помідорки, та домашня ковбаска з чорним хлібом.
Улітку всі снідали в саду, особливо під звуки пташок, розмовляли, усміхалися, такі вони були щасливі.
— Мамо, давай допоможу!
— Ріклі, вже десята година, поїж добре перед дорогою, — поцілувавши донечку,— мовила мати.
Тим часом бабуся та дідусь, готували кімнату для онучки. Ріклі обожнювала, аби було багато місця, тому її кімната була з видом на річку та широким вікном. Постіль рожева з єдинорогами, м'які іграшки, шафа із дзеркалом, мольберт, фарби, м'ячі, ляльки.
Вони хотіли аби Ріклі не почувалася самотньою. Тому піклувались про це.
— Діду, ти повісив гойдалку для Ріклі? — крикнула бабуся, місивши тісто.
— Поки ні, не можу знайти мотузки.
Поснідавши Ріклі допомогла матусі прибрати зі столу, а тато вже чекав на човні.