Не вже мрія не здійсниться?

        Нарешті, нарешті канікули! — вибігаючи з корпусу школи,  з порожнім портфелем,— кричала Ріклі.

— Фууу, мерзотна дівчинка Ріклі, —як же ми раді, що не будемо бачити твою пику цілих три місяці.

Це були її однокласниці. З першого класу вони не порозумілися, завжди ображали Ріклі, насміхалися, навіть хотіли побитися, але класний керівник завжди вирішувала цю постійну проблему.

—Знаєте, з кожним роком ви все ж ті самі  Морена і Жаклін. У  вас коло друзів таких самих як і ви. Добрі та розумні діти, не будуть спілкуватись з вами а ні хвилини, як то кажуть:" з ким поведешся того і наберешся", а набирати: гнів, злість, образки та тупість я не буду, тому це я, рада, що не буду бачити та чути, ваші голоси,—всього доброго, сподіваюся за літо ви наберетесь розуму якого у вас ніколи не було. — промовила Ріклі їм у слід.

— Ти себе чула взагалі?  Посміховисько для всьої школи, з тобою ніхто не спілкується, подумай чому?  Бо ти жахлива, мерзота, — бувай Ріклі, — крикнула Жаклін,— сподіваюся більше не побачимось!

— О мамо, мамо! — розвернувшись, — крикнула Ріклі.

Мати підійшла та обійняла донечку, вітаючи з кінцем другого класу.

— Мамо, цим літом ми ж поїдемо на море? — ласуючи морозиво , охоче сказала Ріклі.

— Принцессо моя, я розумію, що ти дитина та мрієш про подорож як у казках, але ти поїдеш до бабусі у село, поки ми з батьком будемо працювати, аби в майбутньому здійснити сімейну мрію.

— Поїхати на кораблі до отсрова піратів?

— Ні золотко, побудувати дім, великий дім, — поклав руку на голівку Ріклі, промовила мати.

— Але ж у бабусі з дідусем нема моря, нема острову, лише город, кури, гуси, качки, та багато багато фруктів.

— Ріклі люба, ти візьмеш туди свої улюблені іграшки, ляльки, книжки, будеш з дідом подорожувати по полю, допомагати бабусі, готувати з нею малиновий джем та пиріжки з полуницею, не вже це не відпочинок?

— Так дійсно, тоді зараз прийдемо додому складати речі? — сумно запитала Ріклі.

— Йдемо ще за одним морозивом, та підемо збиратись.

Ріклі була невзахваті від того що вона буде у бабусі, але це краще ніж бути вдома де кожен день одна й та сама рутина. Вона розуміла, що батьки не будуть плясати біля неї, бо у них є свої плани в решті решт робота. Їй не хотілось бути самотньою, але так вона почуває себе довгий час. Дівчинці не вистачає поруч друга, справжнього, надійного, з яким вона порозуміється, який не буде її ображати а розуміти, допомагати та бути разом у складний момент.

Але нажаль поки Ріклі не зустріла такої людини.

Прийшовши додому, їх зустрів батько.

— Ріклі, донечко, вітаю тебе із закінченням другого класу, — обіймаючи, мовив тато.

—Дякую, — посміхнулася Ріклі.

— Я приготував твій улюблений яблучний пиріг з горішками.

На столі застеленою білою скатертиною, вистигав пиріг. Поруч стояв розлитий у стакані яблучний сік. Ріклі з самого малечку полюбила яблука, коли ж у мами алергія на них. Батько дуже любив свою донечку, вона єдина його квіточка, він завжди робив все заради і для неї. Все життя батько згадує зимовий день, коли Ріклі, ледь не викрали.

Зима. Усіма знайомий залізничний вокзал. Ріклі тоді було три рочки, вони з батьком чекали на зупинці матусю, поки та забронює білети на потяг.

В цей момент до них підійшов знайомий із батькової роботи. Вони розговорились, а Ріклі у жовтому платті, встала зі скамейки, та пішла розглядати навколишніх людей. Так і зникла з очей рідних.

Дівчинка зупинилась біля каруселі. Там було багато діток які кружлялись, та реготали. Їй тоже хотілось туди ж.

Раптом кинулась мати.

— Геворг! — Де Ріклі? — її крик почули всі.

Батько не одразу зрозумів, що відбулось.

Як ось вони побачили як їм на зустріч прямує бабуся, а поряд з нею Ріклі, яка ласує солодку вату.

Мати не повірила очам.

— Донечка, куди ти поділась? — Навіщо пішла від батька? — притискаючи до себе, —зі сльозами на очах, мовила мати.

— Не сваріть, вона дитина, та її цікаво все, краще проведіть бесіду з батьком, в цій ситуації винен лише він, — посміхнулася бабуся.

Мати серйозно глянула на Геворга.

— Вибач, люба моя....— Присягаюсь, такого ніколи більше не повториться, я кохаю вас, ви найдорожче, що в мене є,— сумно промовив батько.

Після такого, батьки ніколи не покидали Ріклі без нагляду. Хто знає, щоб могло статись, якщо не ця бабуся? Можливо ніколи більше вони б не зустріли Ріклі.

— Дякую татусику, ти найкращий в нас з мамою, — сідаючи за стіл, сказала Ріклі.

Поки вони святкували, у тата був ще один сюрприз.

Ріклі, я знаю як ти любиш подорож. Ми з мамою на даний час, не можемо таке дозволити, бо дуже багато робити, яка потім дасть можливість це зробити. Я домовився, що ти до бабусі з дідусем попливеш на човні.

— Справді? — Це ж як у казках, тату!

— Сьогодні ввечері, з мамою будете складати речі, які тобі будуть потрібні, аж на цілих три місяці.

— Дякую, — радісно, мовила Ріклі.

Ріклі встала зі столу, подякувала за смачний пиріг, та попрямувала до бесідки, де вона любила читати книги. Сівши на стільчик, побачила книгу з дуже привабливою обкладинкою. На книжці було написано: ' Подорож яка змінила життя'. Розгорнувши її, Ріклі прийнялась читати.

Колись дуже давно, за трьома морями, за трьома лісами, був острів. Він настільки старий, що про нього вже всі забули, і ніхто там не живе, крім птиць та диких звірів.

Так думає кожен, хто читає цю книжку, але мушу визнати, що це зовсім не так...