3 глава

І знову новий день, нові емоції, які чекають на мене. Коли я приїхала в офіс, Володимир Анатолійович закликав всіх до співбесіди. У нас по плану мав бути дуже важливий проект. Коли ми обговорювали деталі проекту, я вирішила висловити кілька своїх ідей. Всі колеги підтримали мене і сказали, що це хороша ідея, а Володимир Анатолійович, здавалося, не сприйняв це всерйоз.

 Він посміявся і сказав:

-Тупішої ідеї в житті не чув. Якщо ми вас послухаємо, це дасть нам тільки крах, а не перемогу.

Я просто горіла від злості: як він міг таке сказати? Дивно, чомусь всім сподобалося, а цьому індюку ні. Але я через деякий час заспокоїлася і слухала його нісенітниці. Після співбесіди всі почали працювати, тепер у нас було багато роботи — від цього проекту залежало те, як далі просунеться наша компанія.

Нарешті настав кінець робочого дня, і можна було їхати додому відпочивати. Вийшовши з офісу, я вдихнула вечірнє повітря і побачила, як на мене падають сніжинки. Дивлячись на прекрасну снігову ніч, я підійшла до машини, включила свій улюблений плейлист, почала співати і дивитися на те, як на вулиці красиво падає сніг і світять жовтим кольором ліхтарі. Забувши про все і поринувши у свій світ музики, я забула про всі труднощі.

І так неслися мої дні: робота над проектом цілими днями і відпочинок вечорами. Ішли дні, і я помітила, що Володимир Анатолійович починає більше розуміти і підтримувати мене. Це було дуже дивно: неділю назад він був проти, а тепер став прислухатися до моїх думок. Ми разом проводили багато часу за обговореннями та мозковими штурмами. Я зрозуміла, що під його суворим виглядом ховається дуже ніжна і добра людина.

Поки ми працювали над проектом, я помітила, що він вже і не такий злий. Ми всі дуже сильно постаралися; інколи могли ночами сидіти над ним, але за це ми все ідеально зробили — почули кожного, і вийшло доволі круто. Я відчувала гордість за нашу команду.

Після цього я випадково почула, як Володимир Анатолійович говорить з кимось по телефону. По його розмові я зрозуміла, що треба реалізувати цей проект у Лондоні і взяти мене з собою. Бачили б ви його лице, коли сказали їхати разом зі мною! Це було щось неймовірне: його очі спалахнули від несподіванки. Але вибору у нього не було — він розумів, що моя участь була критично важливою для успіху проекту.

Помітивши, що він закінчив розмову, я пішла до свого комп'ютера. В кінці роботи він підійшов до мене і розповів про те, що я поїду з ним у Лондон для реалізації нашого проекту. Я постаралася зробити здивоване лице, хоча всередині мене переповнювали емоції радості та хвилювання. Я розуміла, що відмови не приймаються — якщо я скажу "ні", мене звільнять. 

Коли настав день відправлення до Лондона, я відчувала себе водночас схвильованою та збудженою. Це була можливість не лише реалізувати наш проект на міжнародному рівні, а й показати всім, що я можу бути цінним членом команди. Я знала, що попереду нас чекають виклики, але разом з Володимиром Анатолійовичем ми могли подолати будь-які труднощі. Так я думала.

З самого рання, зібравшись і розповівши все мамі, я взяла валізи і поїхала до аеропорту. Приїхавши туди, ми знайшли один одного і пішли до літака. Я побачила, як Володимир Анатолійович сідає біля вікна, і просто не могла йому дозволити це зробити — я обожнюю сидіти біля вікна. Тому вирішила йому про це сказати:

— А можна, будь ласка, я сяду біля вікна?

— Але я вже тут сів. Чому тобі це важливо?

— Так, мені це дуже важливо, прошу вас.

— Ну раз ти так просиш, то добре, сідай.

Ура! Я була щаслива: можна було дивитися у віконечко і мріяти про різне, як я і люблю. Дорога була далека, тому я взяла пару книг і почала читати "Норвезький ліс". Вона була дуже цікавою. Прочитавши половину, я трохи втомилася і не помітила, як заснула. Моя голова легенько впала на плече Володимира Анатолійовича. Він був трохи в шоці, але коли помітив, що я сплю, просто спокійно сидів. Поки ми їхали, ми навіть толком не говорили. Дорога була дуже важка; ми їхали цілий день і приїхали тільки десь о дванадцятій ночі. Я була дуже стомлена такою дальною дорогою, та й за виглядом Володимира Анатолійовича теж.

Ми вирішили знайти найближчий готель і переночувати там. Зайшовши туди, Володимир Анатолійович почав розпитувати про два номери на ніч, але йому відповіли, що тепер у них дуже багато людей, тому залишився тільки один номер для пар. Він витріщився на неї так само, як і я.

— Який один номер? Ви що, зовсім уже!? Прошу, дайте нам два різних номера! — сказала я з криком.

— Але, жіночко, прошу вас зрозуміти: немає більше кімнат, багато людей, тільки один номер.

Я зі злості почала шукати інші готелі, але вони були далеко. Володимир Анатолійович теж старався щось придумати, але зрештою ми вирішили залишитися в цьому готелі і в цьому номері, тому що були дуже стомлені. Зайшовши до номера, ми побачили доволі непогані кімнати, але на ліжку були пелюстки троянд у формі серця. Я була в шоці — от дурниці придумають! По погляду Володимира Анатолійовича можна було зрозуміти, що він подумав те саме.

Я дуже переживала і боялася спати з ним в одному ліжку — це абсурд. Сходивши в ванну, я вийшла і одразу лягла на край ліжка. Володимир Анатолійович пішов у ванну, і після того як він повернувся, я ще не спала і краєм ока помітила, що він з голим торсом йде до ліжка. Я встала на ліжко і викрикнула:

— Ви що, вже зовсім? Збоченець! Якщо ми в одному номері — це нічого не значить. Я позвоню в поліцію!

— Прошу заспокоїтися! Я не збираюся з вами нічого робити! Я просто скупнувся після важкої поїздки; не хотів одягати брудний одяг, а все інше в валізі. І я зазвичай сплю без футболки. Так що прошу заспокоїтися і зійдіть з ліжка.

Я хотіла злізти з ліжка, але зрозуміла, що ступила на край ліжка і падаю. Як тут я відчуваю, як він схопив мене на руки. І знову я задивилася на його очі; ми дивилися один на одного кілька хвилин, поки до нас не дійшло і він не опустив мене на землю.