РОЗДІЛ 7

НІНА. 

Сон не відпустив мене навіть після прокидання. Я відкрила очі вранці — не від звуку будильника, не від сонячного променя, а від відчуття, ніби хтось стояв над нею. Не спостерігав. Не загрожував. Просто був — як тінь, що залишилася від сну, який уже минув, але не зник.

У кімнаті було порожньо. Штори навіть не коливалися. Але повітря… повітря ще зберігало вібрації чужої присутності. Не ворожої. Навпаки — знайомої, наче щось із дитинства. Як запах бабусиного плаття: старовинний, з сушеним чебрецем і дерев’яною шишкою, що вона завжди тримала в скрині зі стародавніми сховищами.

Я повільно сіла, обережно, ніби боялася розсіяти те, що ще лишалося від привиду. Оглянулася. Нічого. Тільки тиша, глибока й повна прихованої сили. Але… на підлозі біля ліжка лежав аркуш паперу — тонкий, наче пелюстка троянди після ночі дощу, з легким нальотом сріблястої пилочки, що блимала в напівтьмі, немов відповідаючи на моє дихання. Я підхопила його, тримаючи пальцями так, ніби боялася розплавити. На ньому був написаний один рядок, виведений чорнилом, що ще не висохло — воно повільно розповзалося, наче живе:

«Третя чекає. У Старому Острівці. Там, де коріння торкається води.»

Я затамувала подих. Острівець. Це ж Рідне село її бабусі. Місце, куди я не поверталася понад десять років. Забуте, занедбане, оточене болотами й річками, що зливаються в Чорну Воду — річку, яка, як казала бабуся, «не п’є воду, а пам’ять». Там не було мобільного зв’язку. Не було доріг. Там мовчали годинники, а дзеркала не показували відбиття після заходу сонця — бо, як говорили старі, «відбиття залишається там, де час неправильний».

І саме там, за словами бабусі, колись стояв Храм Лісової Матері — не з каменю, а з живих дубів, що плелися в арки й куполи, їхні корені сходилися в одному серці, а листя співало заклинання без слів. Храм, який давно зник із карт, але залишився в крові потомків.

Я швидко зібрала найнеобхідніше: фоліант бабусі, обгорнутий у шкіру вовчиці; ампулу зі сном Валерії — її останнє повідомлення мені, яке я ще не наважилася відкрити; амулет Лісової Матері, що тепер постійно теплий на дотик; набір захисних трав — полин, білий корінь, полинок; ніж із срібним лезом, вкований у повнолуння; і старий компас із кришталевим циферблатом, що завжди вказував не на північ, а на найближче джерело магічної сили.

Перед виходом я зателефонувала Сергію — вперше за все життя сама.

— Я їду до Острівця, — сказала я, не вітаючись.

На іншому боці — мить мовчання. А потім:

— Якщо вони дізнаються, що я там… вони прийдуть.

— Ми поїдемо з тобою, — відповів він негайно, без запитань, без вагань. Лише твердість, як граніт.

— Ні. Це не ваша дорога.

— Це дорога тих, хто клявся захистити тебе. Я не порушу клятви.

Я замовчала. Відчула, як у грудях щось стислося — не страх, а щось ніжніше й гіркіше.

— Тоді будьте на краю боліт до вечора, — сказала я тихо. — Якщо я не вийду до світанку — забудьте про мене. І ніколи не шукайте.

— Ніно…

— Це не прохання. Це умова.

Я поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Бо знала — він піде. Навіть якщо я забороню.

День минув у напруженому мовчанні доріг. Поїзд, потім автобус, потім пішки — крізь ліси, де дерева здавалися живими, і повітря з кожним кроком ставало густішим, наче вода. Листя шептало мені імена, яких я не чула від дитинства. Іноді здавалося, що хтось йде за мною — але коли я оберталася, там була лише лісова пітьма, що дивилася на мене очима моїх предків.

Коли я дісталася околиці Острівця, сонце вже ховалося за горизонтом, фарбуючи небо в криваво-червоний відтінок, наче весь світ готувався до ритуалу. І тоді я побачила її. Дівчина стояла на мосту через Чорну Воду — тонкому, зі схилених беріз, що, здавалося, самі вирішили стати мостом для тих, хто має право пройти. Вона була висока, худорлява, зі сріблястим волоссям, заплетеним у косу, обвиту корінцями, ніби живими. Очі — сині, як глибина болота вночі, повні тисячолітньої пам’яті. На шиї — амулет, ідентичний моєму: Лісова Мати в обіймах коріння, вирізана з чорного деревинного кришталю.

— Я думала, ти не прийдеш, — сказала вона, не обертаючись. Голос її був м’який, але наповнений втомою. — Валерія померла через три дні після того, як відправила мені сон. А я не змогла… не змогла вийти звідси. Тут — печатка. І тільки троє разом можуть її зняти.

Я відчула, як щось розкололося в грудях — немов відгукнувся старий зв’язок, що спав у крові.

— Хто ти? — запитала я, хоч і знала відповідь.

— Марія. Онуча Лейли з Півночі. Третя кров.

Я ступила на міст. Дерево скрипнуло під ногами, наче зітхнуло — або вітає, або попереджає.

— Вони йдуть, — сказала Марія. — Червоний місяць сьогодні в повні. Орден уже в дорозі. Вони знають, що ми знову разом.

— І що ми маємо робити? — мої пальці стисли амулет.

Марія нарешті обернулася. У її погляді не було страху — лише давня втома й стародавня воля.