РОЗДІЛ 8

  НІНА

Я пішла за нею, тримаючи руку на амулеті Лісової Матері. Він пульсував — ніжно, як серце, що спить і раптом прокинулось. Кожен крок у глиб болота був немов занурення в чужу пам’ять. Ні — не чужу. Бабусину. Її спогади пливли крізь мене, наче дим крізь віття. Я бачила: три жінки в простих білих сорочках, босі, із заплетеним волоссям, що сяяло від роси. Вони сиділи навколо дупла старого дуба, що ще не був мертвим, але вже плачучим. Їхні пальці сплітали вінок із коріння болотяного очерету, із гілок верби, що плакала, із квітів чорної фіалки — тієї, що цвіте лише в повнолуння. Вони співали. Не на людській мові — на мові землі, вітру, коріння. На мові, яка передається не словами, а болем. І вони плакали, бо одна з них — наймолодша, із сріблястими пасмами у чорному волоссі — знала: її не буде в наступному поколінні. Її тіло стане частиною Храму. Її дух — частиною печатки.

— Вони… принесли її в жертву? — вголос запитала я, голос дрогнув, ніби я сама стояла там, серед них, і відчувала ту ж жахливу любов-пожертву.

Марія зупинилася. Повітря навколо нас стало щільнішим, наче тканина перед розривом.

— Так, — сказала вона тихо. — Моя бабуся… вона залишилася в Храмі. Назавжди. Не померла — стала. Стала корінням, що тримає печатку. Але тепер…
Вона підняла очі. У них було стільки болю, скільки міг умістити весь ліс.
    — Тепер печатка слабка. Тріщить. І якщо ми не повернемо рівновагу сьогодні… Храм розвалиться. А Лісова Мати прокинеться — не як мати, а як кара. І вона не розрізнить, хто ворог, а хто — дитя, вирощене її власними коренями.

Я затисла амулет міцніше.

— А якщо… ми зробимо як вони? — прошепотіла я. — Якщо ми знову принесемо когось у жертву? Хтось із нас…

Марія різко обернулася. У її погляді спалахнув спалах гніву — чистий, як роса після бурі.

— Ні.
          Її голос лунав, наче дзвін у порожньому храмі.
          — Якщо ми підемо цією дорогою — ми станемо такими ж, як вони. Як Орден Тьми., а ми маємо бути іншими..
          Вона зробила крок до мене, торкнулася мого зап’ястя — не рукою, а поглядом.
          — Магія не живе на кривавих умовах, Ніно. Вона живе на зв’язку. На довірі. На пам’яті. На тому, що ми — не окремі. Ми — одна нитка, що йде крізь час.

Ми дійшли до місця, де дерева замикали небо, наче пальці богині. Галявина була не просто місцем — це був Храм. Не з каменю й не з дерева — а з живої плоті лісу. Дуби обвивали одне одного, формуючи купол, наче молитовний намет. У центрі — величезний камінь, чорний, як ніч, але пульсуючий тьмяним сяйвом. Його ритм збігався з моїм пульсом. Це було серце святилища… і серце печатки.

Саме тоді з темряви вийшли вони. Служителі Сонця. У білих одежах, що не відбивали світло, а поглинали його. На грудях — символи, вирізані не з дерева чи металу, а з кісток. Білі, як їхні мантії, але жовті на краях — від старості, від болю. На чолі — жінка. Її обличчя не старіло, але й не було молодим. Воно було… порожнім. Наче маска, під якою давно нікого не було. Але її очі — о, її очі! Вони світилися, як вугілля під попелом, готове знову розгорітися, іспалити всіх.

— Дочки крові, — сказала вона м’яко, майже материнським тоном. — Ви прийшли саме вчасно. Ми чекали.

— Ви не маєте права тут бути, — відповіла Марія, голос її став гострим, ніби кам’яне лезо. — Це святилище. Не ваша лабораторія. Не ваша в’язниця.

Жінка посміхнулася — повільно, з насолодою.

— Святість — поняття відносне, дитя. Ми не знищуємо магію. Ми очищаємо її. Від темряви. Від хаосу. Від сліпого бажання відьом грати з силами, що їм не підкоритися.

— Ви боїтеся її, — сказала я, виступаючи вперед. Мій голос не дрижав. Амулет тепер палав на шиї. — Тому і хочете зламати. Зв’язати. Покласти в скляну вітрину і назвати «безпечною».

Її очі звузилися.

— Боїмось? Ні. Ми вдосконалюємо. І ви… ви станете частиною цього вдосконалення. Разом. Як одна.

— Ні, — сказала я, не зводячи з неї погляду. — я — не одна.-  Я простягнула руку Марії, і продовжила  — Нас  — троє.

Марія не вагалася. Її долоня була холодна, але міцна. Ми одночасно торкнулися каменя. І в ту ж мить — ніби небо розірвалось — з іншого кінця галявини з’явилася третя. Не фізично. А в енергії. У повітрі, серед пари, що піднімалася з болота, виник силует. Дівчина. Волосся — наче дим після ритуалу. Одяг — білий, але не як у Служителів. Його ткав сам повітряний потік. Очі — повні зірок, які були живі, а не просто красиві. Валерія. Її дух не пішов. Він чекав. У міжсвітті. У тиші між пульсаціями часу.

— Тепер у нас є всі, — прошепотіла Марія, сльози струменіли по її щоках, але вони не були солоними — вони були росою.

І тоді почалося. Земля розступилася. Коріння виповзло на поверхню, не як звір, а як суддя — обплітаючи Служителів. Не кусаючи. Не вбиваючи. Зв’язуючи. Небо затемніло, хоч місяць і світив — червоний, як кров у калюжі. А з глибини Чорної Води — тієї, що не відбиває нічого — піднялася постать. Не людина. Не звір. Лісова Мати. Її обличчя змінювалося з кожним подихом: то жінка зі срібними косами, то лисиця з очима, повними мудрості, то старе дерево з тріщинами замість уст. Її голос пролунав не в повітрі — в усіх їхніх головах одночасно.