РОЗДІЛ 6

НІНА 

Далі я обережно покрутила скляну ампулу між пальцями. Світло від свічки мерехтіло на її поверхні, і в цьому відблиску її обличчя виглядало наче вирізане з тіні — м’яке, але непроникне.

— Валерія… — прошепотіла я, і в цьому імені пролунав відгомін чогось давнього, що ніколи не згасало в її крові. — Як ви її знайшли?

Сергій зробив крок уперед, але зупинився на відстані, що не викликала тривоги — як хтось, хто вже зрозумів її межі. Його очі були темними, але чесними. У них не було жадоби, лише щира тривога.

— П’ять років тому, — почав він, — ми з Артемом були в одному селі біля села яке майже вимирло. Я тоді ще не знав, що існують відьми… не такі, як у казках, не злі, адобрі. Ми обидва потрапили в одну історію — у Старому Лісі, за межею, де мобільні мережі мовчать, а компаси крутяться, наче божевільні.

Я мимоволі стисла ампулу міцніше. Старий Ліс… Там, як казала її бабуся, лей-лінії перетинаються, утворюючи вузол сили. Там було заборонено ходити без благословення.

— Ми почули крик, — продовжив Сергій. — Не людський. Наче земля сама голос віддала. Коли добігли — вона лежала біля дуба з обпаленими коренями. Очі в неї були відкриті, але не бачили. Губи — сині, як у натхненної відьми після ритуалу… але це була отрута. Не проста. Така, що навіть магія не могла її вивести. Магія її тіла уже здавалася.

— Вона… знала, що помре? — тихо запитала Ніна.

— Так. Але вона не злякалася. Вона вхопила мене за руку — і це було перше, що змусило мене повірити, що магія існує. У її дотику я відчув інший світ. Вона прошепотіла: «Знайдіть Ніну. Вона єдина, хто може зупинити Червоний місяць…» Потім передала цю ампулу і змусила мене поклястися: захистити тебе. Навіть якщо ти ніколи не довіришся.

Я відвернулася, щоб приховати, як сльози підступили до очей. Не від жалю — від гніву. Гніву на тих, хто змусив Валерію вмерти самотньою. На тих, хто досі полює.

— Вона сказала ще щось? — запитала вона, не озираючись.

— Так, — втрутився Артем, вперше з тих пір, як Сергій увійшов. — Перед останнім подихом вона намалювала на землі цей символ. — Він вийняв із кишені аркуш і передав їй.

Я піднесла його до світла. Це була трійця: три краплі крові, три місяці — молодий, повний, старий — і між ними лінії, що виходили з серця. Символ зв’язку, розірваного, але не зламаного.

— Вона знала, що ми — останні, — сказала Ніна. — Останні дочки тих трьох  найсильніших  відьом. А третя… де вона зараз?

Сергій переглянувся з Артемом. У їхніх очах була одна й та сама відповідь — вони  правда не знали.

— Але Червоний місяць уже піднімається, — сказав Артем. — Я відчуваю його в амулеті. Він наближається. І вони прийдуть не за магією… а за кров’ю.

Я повільно кивнула. У грудях знову здригнулася вібрація — тепер не виклик, а відповідь.

— Тоді хай приходять, — прошепотіла вона. — Нехай побачать, що коріння ще живе.

І в кімнаті запахло не лише лавандою й старим папером — а ще й полином, димом і магією, що прокидається.

Було вже пізно Я вирішила мені вже час. Я вийшла з будинку тихо, мов тінь, що відірвалася від стіни. Ніч була вологою, повітря насичене передгрозовою напругою — навіть зірки ховалися за хмарами, ніби боялися бути свідками того, що мало відбутися.

Я йшла додому не по головній дорозі, а стежками між будинками, стараючись не залишати слідів — не фізичних, а магічних. Мій амулет Лісової Матері пульсував у такт серцю, нагадуючи: ти не одна, але ти ще не готова.

Дома зняла шаль і обережно розгорнула його на столі. Символи захисту, вишивані в темряві між двома фазами місяця, тепер здавалися занадто слабкими. Я поставила ампулу зі сном Валерії поруч із фоліантом бабусі — вони відразу відгукнулися одне на одного, наче магніти. Сторінки фоліанта мимоволі розгорнулися на малюнку з трьома жінками під деревом зі срібними коренями. Підпис знизу гласив: «Кров трьох — єдиний корінь. Якщо одна згасне — загинуть усі».

Я сіла на підлогу, притулившись спиною до шафи з травами, і просто дихала. Ні не плакала. Не злилася в гніві. Не сплела захисного кола. Я просто... не знала, що робити далі.

Мій розум намагався зібрати всі шматки: Сергій, що колись переслідував її, тепер клявся захищати. Артем — мисливець, що не полює. Валерія, яка вмерла, від отрути, хто і навіщо її вбив невідомо, щоб передати їй виклик. І третя — невідома, безіменна, можливо, вже теж мертва... а може, десь чекає, не знаючи, що й сама частина стародавнього обіцянки.

А ще — Червоний місяць. Орден, що приховується під сонячними знаками. Їхні ритуали, їхній жах, їхня мета: не знищити магію, а переписати її. Зробити так, щоб вона служила не лісу, не землі, не крові — а світлу, що палить.

Яна мить закрила очі. У темряві перед нею з’явився образ — дівчина з волоссям, наче дим, що стояла в болоті під червоним місяцем. А за нею — тінь у плащі з сонячними символами, та ще одна тінь в сірому плащі, що простягали руки не з жорстокістю, а з проханням: «Приєднайся. Ми зробимо світ чистим».