РОЗДІЛ 4

НІНА

Сьогодні нарешті була вже п’ятниця. Я відпрацювала свій останній на цьому тижні  робочий день у лікарні — серед запаху антисептиків, шепотінь у коридорах і втомлених облич, що кожного дня просять допомоги, навіть коли мовчать. Вечір випав бути м’який, наче шовк: повітря насичене солодким ароматом верб і волошок, а сонце вже сховалося за крони дерев, лишивши небо в теплих сутінкових відтінках. Я йшла з роботи, зібравшись до лісу — зібрати дикі троянди для настійки. Це було моє таємне ритуалізоване заняття: квіти, зібрані в повний місяць, мають іншу силу.

Але на містку через річку — тому самому, що скрипить під ногами, як старий дубовий скрипіч — я знову побачила його. Сергія. Силует у сутінках, нерухомий, немов чекав. Серце мить зупинилося. Амулет на грудях теплий, ніби проснувся.

— Доброго вечора, Ніно, — пролунав його голос, м’який, але з відтінком чогось непридатного — наче він знав більше, ніж мав право знати.

— Доброго вечора, Сергію, — відповіла я, змушуючи себе говорити спокійно, хоча пальці стислися в кулаки під спідницею.

— Ви часто тут гуляєте? — запитав він, не виявивши ніякого подиву. Це було погано: він не «натрапив» на мене випадково. Він знав, де шукати, я в цьому бла впевнена.

— Коли хочу подумати, — сказала я, уникаючи його погляду. У моїх словах була правда, але й обережність — як завжди. Я завжди відчуваю, коли небезпека близько. А цього разу небезпека ходила в чоловічому вбранні й посміхалася.

— А ви? — додала я, щоб збалансувати розмову, хоча серце вже стукало в скроні.

— Коли хочу… бачити красу природи, насолодитися тишею, — він зробив паузу, потім додав, ніби випробовуючи мене: — і глянути, хто сюди ще прийде.

Мені стало незручно. Справжній дискомфорт — не просто неловкість, а глибоке, інстинктивне попередження. Я вже хотіла відійти, сказати щось нейтральне й зникнути в лісі, де він мене не знайде. Але він продовжив:

— Ви знаєте… у вашого міста дивна енергія. Наче щось живе під землею. Чи це лише моє уявлення?

Я затамувала подих. Це було не питання. Це було випробування. Тільки відьма — або мисливець — може відчути лей-лінії, що перетинають Лісовий, пульсують під землею, як кров у жилах. І тепер він дивився на мене, чекаючи реакції.

Я змусила себе посміхнутися — несправжньо, але віропідно.

— Мабуть, це наша річка. Старожили завжди казали, що тут живе русалка.

— Русалка? — усміхнувся він, але в його погляді не було веселості. Лише увага, гостра, майже хижаківська. — Цікаво. Мені подобаються казки.

— А вам не здається, — відповіла я, тримаючи голос рівним, хоча всередині все кричало: "Біжи!" — що деякі казки — правда в переодягу?

Він довго дивився на мене. Так довго, що я відчула, як амулет злегка пульсує — попереджає. Потім тихо, майже пошепки, сказав:

— Так. Особливо ті, що про відьом.

Слова впали в тишу, як камінь у воду — і розіслали хвилі страху по всьому моєму тілу. Я відвернулася, щоб він не прочитав правду в моїх очах. Уже знала: гра почалася. І це не була гра двох незнайомців. Це була полювання.

— Що ж, я прогулялася… мені вже час додому, — сказала я, намагаючись говорити звичайно, але голос зраджував мене — дрижав на кінці фрази.

— Може, ще побудете? Ще ж рано, — запропонував він, але в його словах була не пропозиція, а випробування: "Подивимось, наскільки ти готова грати."

— Я сьогодні дуже втомилася. Хочу раніше лягти, — відповіла я швидко, майже відрубно.

— Добре. Тоді гарного вечора, — сказав він, не рухаючись з місця.

— Дякую. І вам, — кинула я, не дивлячись на нього.

— До зустрічі.

— Бувайте.

Слово «зустрічі» лунало в голові, наче пророцтво. Я прискорила крок, не озираючись, хоча відчувала його погляд у хребті. Лише дійшовши до перехрестя, де ліс розходиться трьома стежками, я дозволила собі зупинитися й глибоко видихнути. Серце ще стукало, але уже не від стомлення — від страху.

Тепер я точно розуміла: вони мене переслідують. Сергій — не просто випадковий знайомий. Він знає. І, можливо, не один. Моє спокійне життя — з його вечорами з книгою, прогулянками з подругами, малюванням аквареллю в тиші — закінчилося. Тепер кожен крок буде обережним. Кожен погляд — підозрілим. Кожна зустріч — потенційною засідкою.

І я не сміла забувати: він уже знає моє ім’я. А це — найгірше, що може статися з відьмою.