РОЗДІЛ 3

НІНА   

Ввечері після приходу додому я досі не могла відійти від подій у лікарні, особливо — зустріч із тими чоловіками. Були вони дивні: їхні погляди, навіть коли вони мовчали, наче витягували з мене щось приховане. Лякало не стільки їхнє зовнішнє випромінювання, скільки відчуття, що вони знають. Що бачать більше, ніж повинні. І в грудях, під сорочкою, амулет — тонка срібна нитка, яка маскувала мою справжню сутність — затремтів звичним тривожним пульсом при згадці про них.

Потім я повечеряла, стараючись не думати про них, і лягла спати. Завтра мене чекав новий важкий робочий день в лікарні.

Через п’ять днів усіх, хто був у тій аварії з легкими травмами, виписали. Світ повільно повертався до звичного ритму, до якого всі звикли.

Сьогодні, як завжди — щоранку о сьомій — я зайшла до пекарні за свіжими булочками до кави. Повітря вранці було прохолодним, але ніжним, з ледь вловимим ароматом мокрого листя й печива, що щойно вийшло з печі. Сонячні промені пробивалися крізь щілини вітражних вікон, малюючи теплі плями на дерев’яній підлозі. У куточку сиділа стара пані з газетою й чашкою запашного чаю, а за прилавком Ганна — власниця пекарні — з усмішкою клацала по клавіатурі каси. Її квітчастий фартух був у борошні, а коса, сиво-русява, вибивалася з-під хустки, наче вона сама була частиною цього затишного простору. Але сьогодні все було… не так.

Біля вхідних дверей, у світлі ранкового сонця, стояли ті двоє дивних чоловіків — Артем і Сергій. Вони тримали в руках чашки: Артем — гаряче молоко з медом, Сергій — запашний латте з густою пінкою. Обидва вдивлялися в мене, ніби чекали саме цього моменту, коли я прийду і помітю їх.

— І ви тут… — я посміхнулася, намагаючись звучати легко, хоча пальці стисли паперовий пакет так, що він затріщав. — Невже це… збіг?

Сергій трохи нахилив голову, його очі — глибокі, майже чорні — не відводили погляду. У них не було зловісності, але й тепла теж не було. Була... напруга. Свідомість.

— Збіги — це лише те, що люди називають, коли не хочуть визнавати закономірність, — промовив він тихо, але чітко. — Так, я люблю цю пекарню. Тут… пахне домом.

— Ви що, тут проживаєте? — здивувалася я, тримаючи в руках своє замовлення — булочку з маком і маленьку чашку еспресо.

— Народилися тут, — відповів Артем, вперше підключившись до розмови. Його голос був тихіший, ніж у Сергія, наче шелестіння старих сторінок. — Усе дитинство провели на цій вулиці. Училися в столиці, але щороку повертаємося. Цього разу… вирішили провести відпустку серед рідних місць.

Сергій зробив крок уперед, не нав’язливо, але достатньо, щоб я відчула напругу повітря між нами. Навіть запах печива на мить здався мені далеким.

— А ти? — запитав він. — Ти теж сюди повернулася… чи живеш від народження?

Я замовкла на мить. Слово «повернулася» вразило — ніби він знав, що я не просто місцева. Що я приїхала сюди не випадково. Що я ховалася.

— Живу неподалік вже кілька років, — обережно відповіла я. — Просто люблю цю пекарню. Тут… спокійно.

— Спокій — рідкість у наш час, — сказав Сергій, і в його голосі з’явився відтінок чогось давнього, знайомого, наче він цитував стару книгу, яку я колись читала в архіві серед забутих фоліантів. — Особливо для тих, хто носить у собі більше, ніж показує.

Мій амулет знову затремтів — тепер явніше, гостріше. Здавалося, він відгукується на кожне слово Сергія, ніби впізнавав щось у ньому. 

Я зробила крок назад, майже непомітно, але достатньо, щоб Артем помітив. Його погляд на мить затьмарився, ніби він щось прочитав у моїх очах.

— Ми не вороги, Ніно, — сказав він, і це прозвучало наче сповіщення, а не заспокійливі слова. — Ми просто… прийшли. Як і ти.

— Що ж… це, напевно, добре, — промовила я швидко, вже не намагаючись приховувати хвилювання. — Але мені вже час.

— Гарного Дня, Ніно, — сказав Сергій, і ці слова впали в повітря не як звичайне «добрий ранок», а як закляття — м’яке, але вагоме, наче дзвін срібного дзвоника в тиші.

Я здригнулася. «Ніно» — моє справжнє ім’я, сказано так, ніби він знаю про мій дар, про лінії на моїх долонях, про те, як я ночами малюю обереги, які ніхто не бачить. Як я відчуваю межі реальності, коли вони хитаються.

— Я не розумію, чого ви від мене  хочете, — випалила я, уже не зовсім здатна приховувати паніку. — Чого ви за мною стежите?

Артем зробив повільний крок набік, наче давав мені простір.

— Ми не стежимо за тобою, — сказав він. — Ми — з тобою на одному боці. Ти це відчуваєш. Твій амулет... він не просто тривожиться. Він... вітає.

Я стисла зуби, змушуючи себе не відповідати на це все. Але в очах у мене запекло — не від гніву, а від страху, від визнання. Від пам’яті, яку я роками ховала.

— І вам… — тихо відповіла я, не дивлячись у його очі.

Забравши замовлення, я швидко вийшла з пекарні. Повітря було холоднішим, ніж здавалося в приміщенні. Я згорнулася в собі, намагаючись заспокоїти серце й амулет, що тепер пульсував, наче живий. Це було не випадково. Вони прийшли не просто так.