РОЗДІЛ 1

НІНА

Я проста і непримітна на перший погляд дівчина яка жила в невеличкому містечку Лісове — це було і невеличке містечко,  але  кожен знав кожного, а іноді й те, що краще було б забути. Тут існувала своя ритміка, наче серце, що б’ється під землею: зранку повітря налічувалося ароматом свіжої випічки з пекарні Ганни — золотистих бубликів, що тріскалися на зубах, і медових рогаликів, які вона приховувала для Ніни під рушником. Опівдні діти, убрані в яскраві сукні й застиркані штани, гралися на центральній площі біля фонтану з розбитим ангелом — його крило відвалилося ще за радянських часів, але ніхто не наважувався його полагодити: кажуть, ангел сам відкинув його, коли побачив, що люди перестали вірити в дива.

А ввечері, коли останні промені сонця танули між сірими дахами, старійшини збиралися біля лавки під розлогим каштаном — деревом, що росло тут ще до того, як у Лісовому з’явився перший церковний дзвін. Вони говорили про погоду, про врожай, про те, чи буде дощ наступного дня… але в їхніх словах завжди ховався інший сенс — мовби вони читали не хмари, а сторінки старовинного календаря, заповненого знаками й тінями. У цьому світі, де навіть тіні мали ім’я і кожен скрип дверей міг бути пророцтвом, я вміла залишатися непомітною — наче туман над річкою, що не залишає слідів.

Моя невелика квартира на другому поверсі будинку №6 була прихистком, схованкою, святилищем. На підвіконні квітла лаванда — не просто квіти, а живі свідки її ритуалів, що вночі тихо співали в такт з місяцем. На полицях, вирівняних із майже монашою старанністю, стояли баночки з сушіннями: шавлія для снів, папороть для зникнення, білий корінь — для правди. А під підлогою, у спеціальному вирізі, обкладеному міддю, ховався фоліант у шкіряному переплеті з місячного срібла — книга, що не мала назви, але кожен міг придумати їй свою назву, бо кожен, хто її відкривав, читав у ній своє.

Я мала немов два різних життя  вранці я одягала білий халат — м’який, трохи вим’ятий, із кишенькою, де ховалася кришечка від пляшки з есенцією розмарину. Медсестра зовні, відьма — усередині. Люди довіряли моїм рукам, бо не бачили, як я збираю росу з папороті рівно в 3:33 ночі, коли час замикається в кільце.

В сім'ї я була не одна мала ще двох старших сестер. Мої сестри, хоч і жили далеко, були немов моїми дзеркалами — не тими, що відбивають обличчя, а тими, що показують душу. Зв’язок між нами підтримувався через смартфон — звичайний, такий як у всіх, де в контактах значилось просто «Сонце» і «Вітер», і звичайно ми бачилися по відеоконференціях. Але коли справа стосувалася магії — використовували листи. Не звичайні, а написані чорнилом з диму, на папері, виготовленому з кори білої верби. Після того як адресат прочитував такий лист, він здіймався в повітря наче від тепла свічки й розчинявся в сріблястій іскрі, такі були правила тай безпечніше для нас.

Одна з сестер — Міла — жила в Карпатах, глибоко в горах, там, де хмари лягають спати в ліси, а вода в струмках співає старовинні пісні. Вона була строга, мудра, зі шрамом на щоці — тонка біла лінія, що йшла від вуха до підборіддя. Залишилася від колючки чорного бруслину — рослини, що росте лише там, де проливалась магічна кров. Кажуть, вона сама витягла ту колючку голими руками, щоб не втрачати частину сили.

Інша — Ліза — живе в Києві, серед бетону, метро й безсонних ночей. Іронічна, швидка на язик, з поглядом, що пронизує, наче архівний акт розсекречує. Вміє знайти будь-який документ за півгодини — навіть якщо він схований у підпільному архіві 17-го століття, замурований за портретом князя, що ніколи не існував.

Моє життя було тихим  і спокійним, буденним, робота - дім,і так кожного дня. Але все змінилося того серпневого ранку, коли небо ще солодко пахло туманом, а дорога — росою й бензином. Коли мені наснилося що на порозі стояв чоловік у чорному плащі без ґудзиків.
І тримав у руках те, що не мало права існувати поза сторінками її книги, коли я прокинулася все зникло, і це начило одне, - це було попередження що скоро щось станеться, а чи хороше, чи ні ніхто не знає. 

Той серпневий ранок став останнім спокійним днем у моєму звичному житті. Я прокинулася з важким відчуттям у грудях — ніби хтось тихо дмухнув свічку мого внутрішнього вогню. Сон ще тримав її за рукав: чоловік у чорному плащі без ґудзиків, його погляд — без очей, але повний знання; і те, що він тримав у долонях… ні, краще не згадувати. Воно вже зникло разом із сном, залишивши лише смак озону на язиці й холодну тривогу на шкірі.

Але день треба було прожити. Я встала, налила собі м’ято-лимонної настоянки, підкинула на язик кришечку від пляшки з розмарином — стара звичка, що допомагає зберігати зв’язок із реальністю. Потім одяглася — не в білий халат, а в лляну сукню кольору сірого ранку, і вийшла на вулицю.

Ринок у Лісовому працював лише по суботах. Там вона купила місцевий мед у баночці з восковою печаткою, сир від баби Раї, яка ніколи не запитувала, навіщо Ніні півкіло чорного часнику, і трохи свіжої петрушки — не для їжі, а для захисту. Продавчиня, помітивши, як Ніна торкається кожної гілочки, тихо сказала: «Вітер змінив напрямок, доню. Тримайся ближче до води». Ніна кивнула. Вона й сама відчувала.

Додому повернулася близько півдня. Спочатку приготувала простий обід — картопляні деруни з цибулею та кислою сметаною, ще змолоду навчилася готувати, коли батьки були занадто втомлені після роботи. Потім — головне: виконала замовлення зі свого сайту. Під псевдонімом «Чарівниця» вона вела анонімну сторінку, де люди з усієї країни замовляли зілля на здоров’я, кохання, захист чи навпаки — на відстань. Ніхто не знав, хто вона насправді, але відгуки говорили: «Діє. Не знаю як, але діє”, ще писали: “головне що не гірше”, та “дякую мені допомогло”..