Зустріч двох світів

Розділ 30

Жасмін 

Вранці я поспіхом збиралася на роботу. Женя вирішила залишитися з Даміром вдома. Їй не хотілося розлучатися з ним ні на хвилину. А я вже дуже скучила за своїми вихованцями з дитячого будинку.

На роботі мене чекав приємний сюрприз. Діти, знаючи, що я скучаю за ними, намалювали для мене чудові малюнки. Коли я увійшла до закладу, вони, як завжди, радісно кинулися до мене, обіймаючи та розповідаючи, як сумували.

Ми з дітьми трохи погралися, як раптом мені зателефонував тато.

-Ало, - відповіла я, відходячи у свій кабінет.

-Жасмін, ти де? - запитав стурбовано тато.

-На роботі, а що сталося? - моє серце стиснулося від страху за маму.

-Ні, все гаразд. Просто твоя мама хоче з тобою поговорити, - сказав тато, і страх трохи відступив.

-Гаразд, ти ж її привезеш? - запитала я.

-Так, ми зараз будемо, - відповів він і поклав слухавку.

Сівши за стіл, я не могла зосередитися на роботі. Мої думки були лише про маму. Що з нею могло статися?

Через деякий час до мого кабінету увійшли батьки.

-Привіт, - посміхнулася я, відкладаючи з рук документи.

-Привіт, - мама підійшла до мене, я встала і обійняла її. - Ти така молодець!

А зараз розповіси своїй матері, як ти змогла стати директоркою дитячого будинку, а то вона мені не вірить, - з посмішкою сказав тато.

-Ох, тато, - засміялася я. - Це довга історія.

Я почала розповідати їм про те, як колись вперше прийшла до Жені, як мені наснилася вона, і сказала, що Женя змінить моє життя. І дійсно, все так і сталося.

-Коли я сюди влаштувалася, мене зустріла Жанна Вікторівна. Вона тоді вже була у похилому віці і шукала кандидатуру на посаду директорки. Вона запропонувала мені цю посаду, коли помре.

-І ось, на жаль, Жанна Вікторівна недавно померла, - продовжила я. - Але перед смертю вона мені зізналася,що...

-Що? - нетерпляче перебила мене мама.

-...що вона моя рідна бабуся! - вигукнула я, і в очах мами накопичилися сльози.

-Це неможливо! - прошепотіла вона. - Вона ж не могла померти! Я хочу до неї на могилу... Я не змогла попросити вибачення...

-За що ти вибачення повинна просити? - здивувалася я.

-Вона не хотіла, щоб я виходила заміж за твого батька, - зізналася мама. - Я втекла і таємно вийшла за нього заміж. Якби я знала, що вона буде права... Що він мене образить...

-Ти досі віриш у цю нісенітницю про Івана? - нахмурилася мама. - Хто тобі її наплів?Ах, це та гадюка тобі наговорила, зрозуміло! - вигукнула мама.

-Що тобі зрозуміло? - роздратовано запитав тато.

-Те, що ти не спромігся запитати мене особисто, а я зараз тобі все поясню. Іван - це мій далекий родич, - сказала мама.

Батько був шокований.

Раптом двері кабінету відчинились навстіж, і в кімнату увірвалася... бабуся Жанна!

Я завмерла від несподіванки.

-Донечко моя! - вигукнула вона і кинулася до мами.

Я мимоволі встала, випрямившись у шоці. Не вірилося, що це дійсно відбувається.

-Бабусю? - прошепотіла я, ледь стримуючи ридання.

Мама й бабуся міцно обіймалися, а я й далі стояла, немов окам'яніла.

-Як ти? Ти ж померла! - я не могла повірити своїм вухам.

Бабуся підняла на мене очі, її обличчя сяяло доброю посмішкою. Вона підійшла до мене і ніжно погладила по щоці.

-Та ні, мила, ти що? Невже не впізнаєш свою бабусю? - підмигнула вона. - Мені просто трохи часу знадобилося, щоб зникнути на деякий час. Це було зроблено для вашої з дітьми  безпеки.

-Але чому ти не сказала, що це буде фальшива смерть? - запитала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі, і міцно обійняла її.

-Якби ти не повірила в мою смерть, тоді ніхто б не зміг... - бабуся не договорила, адже її переповнювали емоції.

Вона міцно притиснула мене до себе, і я відчула тепло її обіймів. Вперше за довгий час я відчула себе по-справжньому щасливою.

-... ніхто б не повірив, що я померла, - прошепотіла бабуся, гладячи мене по волоссю. - Це був єдиний спосіб захистити вас всіх.

Я міцно обійняла її, сльози радості текли по моїх щоках. Стільки часу я думала, що втратила бабусю, а вона все це час була поруч.

-Але як? Як ти це зробила? - запитала мама, витираючи сльози.

Бабуся хитро посміхнулася. 

-Це довга історія,- сказала вона. - Якось я розповім вам про це, коли буде більше часу. А зараз важливо одне: ми всі разом, і це все, що має значення.

Ми провели весь вечір, розмовляючи, сміючись і ділячись історіями. Це був найщасливіший вечір у моєму житті.Я відчувала себе такою щасливою, що моя сім'я знову була разом, і що бабуся була жива і здорова.

Наступні кілька днів були сповнені радості та сміху. Ми надолужували згаяний час, розповідаючи один одному про те, що відбувалося в нашому житті. Бабуся розповіла нам про свої пригоди, поки вона "ховалась", а ми поділилися з нею всім, що сталося з нами з того часу, як вона "померла".

Здавалося, ніби нічого не змінилося, але все ж таки все було інакше. Ми всі знали, що бабуся майже втратила життя, щоб захистити нас, і це зблизило нас ще більше. Ми цінували кожну хвилину, проведену разом, і знали, що ніколи не сприймемо одне одного як належне.

Через кілька днів настав час бабусі знову йти. Їй все ще було небезпечно залишатися з нами занадто довго, але вона пообіцяла, що буде частіше нас відвідувати.

Проводжаючи її, я відчула смуток, але й вдячність. Я була вдячна за те, що вона була в моєму житті, і я знала, що вона завжди буде поруч зі мною, навіть коли я не можу її бачити.

З того дня наша сім'я стала ще міцнішою. Ми навчилися цінувати те, що маємо, і ніколи не забувати про важливість сім'ї. І кожного разу, коли я згадую про бабусю, я посміхаюся, знаючи, що вона завжди буде в моєму серці.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше