Розділ 29

Жасмін 

Після того, як поліція забрала Мію, ми з Даміром вирушили до психіатричної лікарні, де, за нашими даними, перебувала моя мама. Дорогою я розповіла йому про те, як з'явилася поліція в моєму будинку, і звідки там взялася камера.

Розповідь

Коли Дамір пішов домовлятися з лікарями, а наші з ним батьки вийшли з палати, я подзвонила знайомій, яка працювала поліцейською. Вона одразу ж знайшла всі дані про Мію, включаючи її місце проживання. Не знаю, чи це було законно, але поліцейські, про яких знала лише я, вже виїхали на місце.

В дорозі мені написала знайома Наталка: "Її не було вдома, ми поставили камеру на кухні в кут навпроти дивана".

Коли ми приїхали, Мія вже була вдома. Поліція спостерігала за нами через камеру.

Те, що я била Мію, було сплановано з самого початку. Як тільки я зв'язалася з Наталкою, в повідомленні йшлося про те, що Мія боїться фізичного болю, і так її легше вивести на емоції. Тому мені вдалося це зробити. Під емоціями вона видала всі свої "гріхи", і зараз Мія в поліцейському відділку.

У стінах лікарні

Приїхавши до лікарні, нас всіх не пустили всередину. Пройти змогли лише батько Даміра та мій, адже батько був чоловіком моєї матері, тобто членом сім'ї. Івану ж вдалося через знайомих домовитися про зустріч.

Ми з Даміром чекали в дворі. Він обійняв мене за плечі, і я відчула, як мені дійсно потрібна підтримка. Я не витримала і розридалася в його обіймах. Серце калатало в грудях, чи то від переживання, чи від радості, але я розуміла, що водночас воно билося сильніше і через біль за матір.

16 років вона провела в цій лікарні. Не знаю, що вона пережила і якими можуть бути наслідки. Чи впізнає вона мене? Чи захоче бути моєю матір'ю? Чи захоче взагалі спілкуватися зі мною?

-Все буде гаразд, - витираючи сльози з мого обличчя, сказав Дамір.

Я подивилася на нього заплаканими очима. Він геть не змінився за два роки. Все ще такий ніжний та добрий зі мною. Але з підлеглими на роботі він геть жорстокий. Тому не дивно, що при нашій першій зустрічі два роки тому мені його описували як жорстокого.

Я швидко піднялася на носочки і поцілувала його в щоку. Раптом за спиною почулися голоси. З'явилися наші батьки. Мами не було. Сльози навернулися на очі. Невже мами тут немає? Чи вона не захотіла нас бачити?

-Її зараз приведуть, - сказав батько, перериваючи мої думки. Я видихнула -Заспокойся.

Батько підійшов і обійняв мене. Це було вже втретє за добу, але мені здається, що ми з батьком завжди були близькими. Він поцілував мене в маківку, а я міцніше його обійняла. Потім мій погляд промайнув між деревами, що стояли на подвір'ї, і я побачила жінку...

Жінка, що з'явилася між дверями, здавалася знайомою, але водночас чужою. Її обличчя, колись сповнене любові та тепла, тепер було блідим і виснаженим, а очі, колись сяючі щастям, затьмарені печаллю.

-Мамо?- прошепотіла я, ледве стримуючи ридання.

Вона не спішно підійшла до нас, але мені здалося, що вона впізнала батька та Івана.

-Це через тебе, - підійшла мама і дала ляпаса батьку. -Якби не ти та твоя Мія, я б не розлучилася з дочкою. Знаєш, без неї  я теж мертва ,- закричала вона.

Батько обійняв її, заспокоюючи та погладив по спині. Вона наче розслабилася в його обіймах, як колись, але потім вирвалася з них.

-Вона померла? - запитала вона тримтячим голосом тата.

-Хто? - перепитав батько.

-Жасмін,- прошепотіла вона, і з її очей ринули сльози.

Батько вказав пальцем на мене.

-Ось вона, - мама швидко повернулася і подивилася на мене виразними очима. Вони заблищали щастям.

Я не змогла вимовити й слова, як вона кинулася до мене, обіймаючи.

-Донечко, донечко моя, ти жива! Я думала, ти померла тоді,- цілувала вона мене в щоку.

-Коли померла? - запитав тато.

-Тоді, коли Мія стріляла у мене. Вона привезла мене сюди і сказала, що Жасмін мертва,- вона говорила тримтячим голосом і все міцніше мене обіймала.

-Жасмін, - кинув Дамір. -Женя вже вдома. Мирослава залишила її саму.

Мама перевела погляд на Даміра.

-Це Дамір, - швидко зрозуміла я, коли вона його не впізнала. -Мій колишній чоловік, син Івана.

Мама подивилася на нього, але Дамір посміхнувся.

-Можна сказати, що теперішній,- я посміхнулася.Так, я знову хотіла б бути з ним сім'єю.

-Ти така вже доросла,- заправила вона моє волосся за вухо, але не відпустила.

-Ходімо звідси, мені вже тут погано,- сказав тато і взяв мене за руку. Я взяла маму за руку і ми втрьох ішли, наче в дитинстві. Мама дивилася то на мене, то на тата. Якщо б мені хтось сказав, що вони ніколи не кохали один одного, я б не повірила.

Ми приїхали до мене додому. У квартирі горіло світло. Напевне, Женя не спала.

-Мамо! - розчувся голос Жені і вона вибігла, кинувшись до мене, збиваючи мене з ніг. Я впала разом з нею на землю, міцно обіймаючи.

-Женічка, ну що я тобі говорив? У мами рана, доню, що ти робиш? - сказав Дамір, піднімаючи нас.

-Вибач, мамусь, я забула, - я посміхнулася.

Моя ж мама дивилася на нас розширеними очима.

-Женя, це твоя бабуся, - вказала я на маму.

-Вау, ну це клас! В мене така велика сім'я!  - я тільки посміхнулася, відчуваючи, яка я насправді щаслива. Вони всі разом зі мною. Я не вірила, що моя мати жива, що я знову разом з Даміром, що батько змінився і в мене є дочка Женя.

Дамір 

Мама Жасмін залишилася в Жасмін вдома. Я хотів їхати додому, але Жасмін не дозволила, говорячи, що це небезпечно. А я був тільки радий, тому що місць для сну не було. Я спав на дивані, де Жасмін постелила своїй матері. Женя, трохи полежавши з нами на ліжку, пішла спати в свою кімнату, залишаючи мене з Жасмін наодинці.

Я підсунувся ближче до неї і обійняв ззаду. Раптом двері розчинились, я швидко відсторонився від Жасмін. В дверях стояла Женя зі своїм ведмедиком.

-Я забула, - сказала Женя, підбігаючи та стрибаючи на ліжко між мною та Жасмін.