Розділ 28

Дамір 

"Я знаю, де твоя мати, Жасмін. Вона жива", - ці слова з записки не давали мені спокою.

Відвівши Женю в дитячий будинок, я негайно помчав до Жасмін у лікарню. Мої думки плуталися. Чи міг це бути Велор? Ні, він же знає, що Жасмін у лікарні. Невже він міг її туди відправити?

Увійшовши до палати, я застав Жасмін на ліжку, а біля неї в кріслі сидів Велор. Він щиро їй посміхався, щось розповідаючи, тримаючи її руку в своїй.

-Привіт, - Жасмін перевела на мене погляд.

-Привіт, - я підійшов до неї з іншого боку і поцілував у лоб.-Жасмін, я вчора ввечері дещо знайшов.

-І що ж ти знайшов?, - запитала вона з тривогою в голосі, наче передчуваючи відповідь.

-Ось це, - я простягнув їй записку. -Колись я приховав від тебе правду, - я перевів погляд на Велора. - Цього разу я не буду.

Жасмін поспішно розгорнула записку і прочитала. Її погляд метався між мною і Велором. На її обличчі відображалася суміш гніву, болю і разпачу.

-Це ти?, - запитала вона Велора, не відводячи від нього пильного погляду.

-Що я?, - здивовано перепитав він, беручи записку з її рук. Поки він читав, його брови злетіли вгору, а на очах виступили сльози. -Ні, не я.

Тоді хто ж?, - Жасмін не зводила з нього очей.

-Мія, - промовив він, опустивши очі. -Це вона.

-Невже моя мати може бути живою?, - Жасмін вигукнула крізь сльози. Велор кивнув. Я був приголомшений. Мати Жасмін померла, коли їй було 5 років. Зараз Жасмін 21. Як таке можливо?

-Ти ж її убив! - Жасмін вигукнула з докором. Велор заперечно похитав головою.

- Яка Мія?, - лише зараз до мене дійшли його слова.

- Твоя мати, - відповів Велор, поглянувши спочатку на мене, а потім на Жасмін, яка з нерозумінням дивилася на нас обох.

Раптом мені подзвонив батько. Я швидко підняв трубку і вийшов у коридор.

- Де мати?, - запитав я без привітань.

- Не знаю, чому ти питаєш, - здивовано перепитав він.

- Можеш приїхати до лікарні?, - попросив я.

- Що сталося?, - знову питанням на питання.

- Їду, - кинув я і скинув трубку, повертаючись у палату.

Жасмін плакала, а Велор її заспокоював. Напевно, він вже все їй розповів про нелюдський вчинок моєї матері.

- Зараз приїде батько. Тільки він може знати, де мати, - сказав я, підійшовши до Жасмін і сівши на ліжко, взявши її за руку. Велор також сів у крісло.

Час до приїзду батька тягнувся нестерпно довго. Нарешті, телефон знову затріщав. Це був він.

- Ти де?, - запитав він з тривогою в голосі.

- Я у дворі лікарні, - відповів я.

- Я йду до тебе, - сказав він і поклав трубку.

Я знайшов батька у дворі лікарні. Він кинувся до мене, міцно обіймаючи, а я відповів на обійми.

- Що сталося? Де ти пропав? Я ледь з глузду не з'їхав за ці дні! Куди ти пропав після нападу Костянтина?, - посипав він мене запитаннями.

- Ходімо, потім все розповім, - відповів я і швидким кроком попрямував у коридор лікарні.

- Може, хоч щось поясниш? Якась дитина вночі називає тебе татом. Хто вона?, - наздоганяючи мене, питав батько.

- Моя дочка, - сказав я. Батько зупинився, і я також.

- Що ти вигадуєш?,- вигукнув він.

- Жасмін жива, і це ще одна новина, - сказав я і рушив далі. - В неї стріляли, тому ми тут. Я знайшов записку біля дверей її будинку, де говориться, що мати Жасмін жива.

Коли ми підійшли до палати, батько схопив мене за руку і пильно подивився в очі.

- Синку, тобі потрібен психолог. Жасмін померла два роки тому. Годі вже вигадувати!, - сказав він.

Нічого не відповідаючи, я схопив його за руку і завів у палату.

Його очі розширилися від здивування, коли він побачив живу Жасмін та Велора.

- Жасмін?, - прошепотів батько.

- Еге ж, Жасмін, - підтвердив я, штовхаючи його у бік. -А ти вже думав, що я геть розум втратив?, - посміхнувся я. Жасмін також посміхнулася крізь сльози.

- Де твоя дружина?, - без емоцій запитав Велор. - Чому вона набридає моїй дочці і що вона мала на увазі, коли писала, що Олександріна жива?

- Що ти верзеш?! Ти ж сам її вбив, гадюко!, - випалив батько, його голос тремтів від гніву.

- Та не вбивав я її!, - закричав у відповідь Велор. Це твоя Мія! Вона того вечора вистрілила в неї, а потім сказала, що відвезе у лікарню. Далі вона сказала, що Олександріна померла. От і все! Можливо, Олександріна жива розумієш? Можливо, Мія збрехала, так само, як тоді, коли сказала, що Жасмін у всьому винна!

Батько на мить замовк, наче обмірковуючи слова Велора. Його обличчя блідло, а руки стискалися в кулаки.

- Збирайтеся, ми їдемо!, - кинув він через плече і вийшов з палати. Я слідом за ним.

Жасмін

Даміру вдалося забрати мене з лікарні. Він поговорив з лікарями, і мене відпустили під його відповідальність. Сівши в машину Івана, батька Даміра, ми поїхали до Мії, матері Даміра. Батько сів поруч зі мною на заднє сидіння і обійняв мене за плечі, наче захищаючи від чогось.

Мені не вірилося, що мій батько так змінився. Він наче переніс мене в дитинство, коли був таким же турботливим та люблячим. Зараз я мала батька, про якого мріяла з 5 років. Можливо, знайду і маму, за якою так сумую з того віку, як і за батьком. Хоча батько був поруч, але водночас далеко.

Мені не вірилося, що моя мати може бути живою, але так хотілося, щоб це було правдою.

- Приїхали, - зупинив машину Іван і вийшов. Дамір допоміг мені вийти з машини, адже через рану я не могла повноцінно функціонувати, і вона все ще нила.

Зайшовши в будинок, ми побачили Мію, яка сиділа на дивані. Її обличчя постаріло з нашої останньої зустрічі. Одягнена вона була в червоний класичний костюм, який їй геть не підходив. Сиділа вона, закинувши ногу на ногу, наче королева.

- А я вас вже зачекалася, щенята, - промовила вона. Мої брови злетіли наверх, а посмішка розлилася по обличчю. Як же мені хотілося схопити її за волосся і врізати по морді!

- Де Олександріна? - запитав батько.