Розділ 25

Жасмін 

Згадалися слова бабусі: "Якщо вони за містом, розкажуть віршик. Якщо в місті - казку. А якщо не знають де - прислів'я."

-Я знаю де вони! - вигукнула я, звертаючись до поліцейських на задньому сидінні. - Їх шукати потрібно за містом, в будинку серед лісу!

-Звідки ти знаєш? - скептично запитав Дамір.

-Женя розповіла вірш. Це значить, вони за містом,- пояснила я, стримуючи сльози. -Колись ми з дітьми придумали гру, щоб у разі небезпеки знайти одне одного.

Поліцейські негайно почали діяти, вивчаючи карту і шукаючи описи, що відповідали б віршу. Невдовзі їм вдалося знайти один будинок, що відповідав опису.

-Я поїду на місце зустрічі сама, - вперто сказала я, дивлячись у благальні очі поліцейського.

-Пані Жасмін, це небезпечно! - знову благав він. - Ви не можете ризикувати собою і своїми дітьми. Ми їдемо з вами, щоб захистити вас.

Дамір, який до цього часу мовчав, міцно стиснув мою руку. 

-Я з тобою, - промовив він рішуче.

-Ні, Даміре, - заперечила я, мій голос дрогнув. - Я не можу наражати тебе на небезпеку. Ти ж ще не одужав до кінця.

Дамір стиснув мою руку ще сильніше. 

-Жасмін, це не обговорюється, - сказав він, дивлячись мені прямо в очі.

Я відчула, як у горлі її підкотився клубок, а очі наповнилися сльозами. Я не мала сил сперечатися з Даміром. Він завжди був таким впертим, таким рішучим.

-Добре, - прошепотіла я, кивнувши головою. - Їдьмо.

Дамір 

Серце калатало в грудях, мов шалений птах, адреналін зашкалював. Поліцейська машина на цивільних номерах виїхала одразу за нами, розриваючи тишу раннього ранку. Жасмін, стиснувши кермо, кинула на мене швидкий погляд, сповнений рішучості та холоднокровності.

-Жасмін, ти ж розумієш, що йому потрібно?- процідив я крізь зуби, стримуючи гнів, що клекотів у грудях.

-Мені байдуже, - кинула вона. -Головне, щоб Женя, Вадимчик та Мирослава були у порядку. Він нічого не отримає.

-Зупини! - скомандував я, коли вона знову рвонула з місця.

-Чому? - нахмурилась вона.

Машина різко зупинилась, а за нами вже виблискували сині проблискові маячки поліцейської машини. Ми майже доїхали до місця призначення, де, за моїми розрахунками, мав відбутися обмін. Протягом всієї поїздки я тримав зв'язок з поліцією, намагаючись переконати їх надати нам прослуховуючі пристрої та втрутитися у разі небезпеки. Вони погоддилися, і ми, отримавши заветні жучки, знову помчали вперед.

-Ти сховаєшся, - промовила вона, вириваючись з оцепеніння. - Я вийду сама. Якщо він когось побачить, нічого не вийде.

-Ти ж одразу попередиш про небезпеку? - запитав я, повернувшись до неї з виразним хвилюванням в очах.

Вона кивнула, стискаючи мою руку.

Нарешті, ми приїхали. Попереду нас розкинувся моторошний занедбаний парк. Колись мальовничі алейки заросли бур'яном, повалені лавки гнітили під вагою часу, а колись величні дерева хитро нависали над нами, ніби хижі хижаки, готові накинутися на здобич. Скрізь тхнув вогкістю та тлінням, а в повітрі витало відчуття тривоги та безнадії.

Я ступив крок вперед, роблячи глибокий вдих. Мої руки тремтіли, але я знав, що не можу відступити. Женя, Вадимчик та Мирослава були в небезпеці, і ми мали зробити все можливе, щоб їх врятувати.

Я міцно стиснув руку Жасмін, відчуваючи холодок страху, що пронизував моє тіло. Ми йшли трохи швидше, ніж зазвичай, адже відчуття тривоги не покидало мене. Підходячий до лавочки, де під старими деревами, я стиснув руку Жасмін ще сильніше.

-Даміре, тобі потрібно сховатися, - прошепотів вона, міцно обіймаючи мене. Моє серце калатало в грудях, а в горлі пересохло.

-Жасмін, будь ласка, обережно, - промовив я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Я не хотів лякати її, але страх затьмарював мій розум.

Несподівано Жасмін відштовхнула мене, і в той же момент пролунав постріл. Я миттєво відреагував, вихопивши пістолет з-за спини і вистріливши у чоловіка, який стріляв. Моя куля пробила йому руку, вибивши пістолет.

Поліцейські, які з'явилися на місці події, швидко скрутили стрільця. Мій погляд ковзнув по Жасмін, і я з жахом побачив, як її обличчя блідне, а рука лягає на живіт. На білій футболці розпливалася пляма крові.

Вона почала хитатися, і я кинувся до неї, підхоплюючи на руки. З її рота текла кров, а я, не тямлячи себе від жаху, притиснув до рани свою руку.

-Викличте швидку!- рявкнув я, обіймаючи Жасмін і хитаючись від горя.

-Жасмін, люба, ти нам потрібна, - прошепотів я, дивлячись на її бліде обличчя. Вона слабо посміхнулася, крізь сльози.

-Швидка вже їде, вони тобі допоможуть, - промовила вона ледь чутно, її очі почали заплющуватися.

-Знайди Женю та Мирославу, я довіряю тобі дітей, - прошепотіла вона, втрачаючи свідомість.

-Я тебе люблю, - прошепотіла вона, перш ніж закрити очі.

-Ні, ні, Жасмін! Відкрий очі! - мій рев розривав тишу парку.

-Жасмін, будь ласка, не лякай мене! Не залишай мене! - сльози лилися з моїх очей, я не вірив, що це відбувається.

До нас підбігли медики, вони забрали Жасмін з моїх рук і поклали на ноші. Я сів у швидку, міцно стиснувши її руку в своїй. Мої руки були в крові Жасмін, і я відчував, як страх за її життя стискає моє горло.

Тільки зараз я зрозумів, що вона врятувала мені життя, відштовхнувши мене. Стрілець цілився в мене, а вона кинулася під кулю, щоб захистити.

Я не знав, що буде далі, але одне я знав точно: я зроблю все можливе, щоб врятувати Жасмін. Її життя було для мене найдорожчим.

Вже в лікарні я сидів біля операційної, очікуючи на вихід лікарів. Мої руки, забруднені кров'ю Жасмін, тремтіли від страху. Кожна секунда здавалася вічністю, а думки про можливі трагічні наслідки терзали моє серце.

Нарешті двері операційної відчинились, і я кинувся до лікаря. 

-З нею все добре, вона зараз спить під дією ліків,- промовив він, і я з полегшенням видихнув.

-Можна її побачити?- запитав я з тремтінням у голосі.