Розділ 24

Дамір 

Сльози щипали очі, а серце стискалося в лещата розпачу. Жасмін пробачила, але не давала шансу. Її слова, мов гострі кинджали, пронизали душу, руйнуючи і без того тендітну надію на возз'єднання.

-Жасмін, - прошепотів я ледь чутно, благаючи про єдиний поцілунок, про краплю тепла у цьому крижаному океані байдужості.

Вона підійшла, обличчям до мого, мов статуя, з кам'яним виразом очей.

-Ні, Даміре, - пролунав її крижаний голос, розбиваючи моє серце на дрібні осколки. Сльози ринули з очей, затуманюючи зір.

В пориві відчаю я схопив її, притиснувши до стіни, і жадібно впився поцілунком. Спочатку вона пручалася, а потім завмерла, дивлячись на мене своїми виразними очима, що заглядали в саму душу. Але й цього разу вона не відповіла на поцілунок.

Відступивши, я з жахом усвідомив жахливість свого вчинку.

-Вибач, я не хотів, - пробурмотів я, опускаючи голову, відчуваючи себе жалюгідним і нікчемним. -Я зараз піду.

На кухні, де я залишив телефон, я схопив його і помчав назад до коридору, де залишив Жасмін. Серце калаталося, мов птах у клітці.

Вона сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і гірко плакала. Моє серце стиснулося ще сильніше, а огида до себе заповнила кожну клітинку мого тіла.

Присівши біля неї, я обережно погладив її по спині. Вона підняла заплакані очі.

-Пробач мені, - промовив я, відчуваючи гіркоту у роті. Я знаю, що два роки тому я вчинив жахливо, але зараз... Я можу виправитися. Якщо ти не пробачиш мене, я зрозумію.

-Даміре, - прошепотіла вона, ледь стримуючи сльози. -Я так за тобою сумувала.

Вона кинулася мені на шию, і я міцно обійняв її у відповідь, відчуваючи, як по тілу розливається тепло полегшення.

-Але я не можу, - промовила вона, відірвавшись від мене. -У мене є діти, і я не можу ризикувати їхнім життям. Зараз я з Женею.

-Я нікому не скажу, що ти жива, - благав я, поправляючи їй волосся. - Просто дай мені один шанс.

-Добре, - нарешті мовила вона, прийнявши рішення. - Але мені спершу потрібно поговорити з Женею.

Я міцно обійняв її, відчуваючи, як у душі жевріє іскра надії.

-Я ніколи тебе більше не підведу, - пообіцяв я, дивлячись їй у вічі.

Жасмін сиділа біля стіни на підлозі, міцно обіймаючи мене. Її тіло тремтіло, а по щоках текли сльози, розмиваючи туш під очима. Раптом вона різко схопилася на ноги і підійшла до дзеркала, що висіло навпроти нас. Її руки судорожно витирали сльози, а обличчя палало від гніву та розпачу.

-Чорт! Мені ж треба в поліцію! - пробурмотіла вона, стискаючи кулаки. Її голос був переповнений емоціями: страх, гнів, відчай.

-В поліцію? - перепитав я, не вірячи своїм вухам. Моє серце почало битися з шаленою швидкістю.

-Так, - кинула вона, не відводячи погляду від свого відображення в дзеркалі. Її очі палали рішучістю, адже вона не збиралася здаватися. - Вчора вранці на мене напав потенційний батько, який хотів всиновити хлопчика, але я не дозволила.

 Її голос був твердим, але в ньому відчувалася нотка страху.

Я був шокований. Як таке могло статися? Мені було шкода Жасмін, адже вона явно пережила жахливий досвід.

Жасмін швидко розповіла про те, що сталося. Її слова лилися потоком, емоції переповнювали її. Вона описувала жахливий напад, страх, який охопив її, і рішучість не здаватися.

Я мовчки слухав, відчуваючи гнів і співчуття до Жасмін. Мені хотілося обійняти її і захистити від усього світу.

Коли вона закінчила розповідь, я витріщився на неї, не знаючи, що сказати. Її очі були повні сліз, а обличчя бліде.

Жасмін схопила сумочку і повернулася до мене. Її руки тремтіли, а очі були заповнені сумом. Вона нахилилася і поцілувала мене в щоку.

-Все, я пішла, - прошепотіла вона і повернулася, щоб піти.

Але я не міг її відпустити. Я схопив її за руку і швидко поцілував в губи.

-Я з тобою,- пробурмотів я їй, відчуваючи, як моє серце переповнює любов і турбота.

Вона просто кивнула і потягла мене за собою. Її очі знову засяяли, а на обличчі з'явилася ледь помітна посмішка.

Жасмін 

Приїхавши до поліцейського відділку, ми з Даміром були приголомшені, коли дізналися, що чоловік, який на мене напав, втік. Моє серце стиснулося від тривоги за Вадимчика.

Вийшовши з поліції, ми негайно вирушили до дитячого будинку. Мої думки були заповнені жахом за долю Вадима.

Уже майже під'їхавши до дитячого будинку, мені надійшов телефонний дзвінок. Я здригнулася, відчуваючи недобре передчуття.

Швидко взявши трубку, я почула знайомий, ненависний голос того самого чоловіка. Мої очі розширилися від жаху, а в роті пересохло.

-Ей, білявка, вгадай, хто в мене є? - пролунав його знущальний голос.

Я негайно увімкнула динамік, щоб Дамір та поліцейські, які нас супроводжували, могли почути розмову.

-І хто ж у тебе є? - запитала я твердим голосом, намагаючись стримати страх, що охопив мене.

-Твоя люба донечка з твоєю чорнявою, до чортиків красивою подружкою,- кинув він.

Я подивилася на Даміра, який кивнув, підтверджуючи його слова.

-Що ти хочеш? - ледь стримуючи голос, запитала я.

-Я хочу Вадима і тебе, - прогарчав він.

Мої думки лихоманково шукали вихід з цієї жахливої ​​ситуації.

-Це все, що ти хочеш? - перепитала я, намагаючись з'ясувати його плани.

-Так! - гаркнув він.

-Гаразд, я приїду, але дай мені поговорити з дочкою, - зітхнула я, приймаючи його умови.

Через хвилину я почула голос Жені.

-Мамо, не бійся, зі мною та Мирославою все добре, - сказала вона, намагаючись мене заспокоїти.

-Добре, доню, зараз ми пограємо в нашу гру, - сказала я, намагаючись приховати свій страх.

-Мене хтось крім тебе чує? - запитала я.

-Так, дядя, - відповіла дівчинка.

-Не бійся, зараз опиши мені який подарунок тобі привести - попросила я, ледь стримуючи сльози.

-Великий білий будинок, мамо, - відповіла вона. - Тільки без решітки на дверях та без залізних дверей. І щоб він був поруч з магазинчиком, а не далеко в лісі, і щоб не маленький.