Розділ 21

Жасмін

І раптом...

...я прокинулася.

Це був лише сон. Жахливий, кошмарний сон, який змусив мене прокинутися в холодному поту.

Я лежала в ліжку, намагаючись заспокоїтися. Моє серце калаталося, а в роті пересохло. Цей сон був таким реальним, таким живим.

Я не могла позбутися відчуття, що він був не просто сном. Щось у ньому було... правдивим.

Я відчула щось не ладне. Моє серце калатало наче птах у клітці, стискаючись від раптового жаху. Щось було жахливо не так з Даміром. Я знала це напевно.

Не пам'ятаючи, як я опинилася у кріслі, я різко схопилася, схопила сумку і кинулася до Евеліни, моєї заступниці.

- Я йду! - попередила я, не думаючи про дітей, яких їй доручала. Мої думки крутились лише навколо однієї мети - дістатися до Даміра.

Не гаючи часу, я сіла в машину і помчала до нашого старого будинку. Серце билося так сильно, що я ледь могла дихати.

Двері будинку були відчинені. Я не наважувалася йти далі без зброї. Згадавши про пістолет в машині, я кинулась за ним, засунувши його за штани, не маючи кобури, і прикривши піджаком.

Увійшовши до темного будинку, я включила світло. Тиша гнітила, посилюючи відчуття тривоги. Нікого не було.

Я тихо піднялась на горище і зайшла до кімнати, де колись спала. Моя піжама лежала на ліжку, а улюблені парфуми Даміра стояли на його робочому столі.

Відкривши шафу, я ледь не зомліла. Там висіли всі мої сукні. Сльози ринули з очей, і я вже хотіла йти, як раптом почула звук з підвалу.

Серце стиснулося від жаху. Я тихо спустилася вниз, де помітила тьмяне світло.

І там я його побачила... Даміра. Він лежав на підлозі, весь в крові та синцях, без ознак життя.

Я кинулася до нього, падаючи на коліна.

- Даміре! - ледь вимовила я, сльози душили мене.

- Ти жива, - прошепотів він, дивлячись на мене.

- Так, я жива, але ти мені потрібен живим! - вигукнула я, піднімаючи його.

Обхопивши його за плечі, я хотіла вивести його з підвалу, але раптом перед нами з'явився Костянтин, той самий чоловік, який колись викрав мене.

- Взяти її! - крикнув він, і чоловік за його спиною кинувся на мене.

Я інстинктивно простягнула руку, зупиняючи його. На моє подив, він застиг.

- Давай, Даміре, нам треба вибратися звідси, - прошепотіла я йому, тихо ставлячи його під стіну.

Він тихо застогнав від болю. Я поцілувала його в щоку.

- Я тебе заберу звідси, - пообіцяла я йому.

- Я тебе люблю, - прошепотів Дамір.

- І я тебе, - відповіла я.

- Ну вже досить, голубки! - гаркнув Костянтин.

- Що тобі потрібно? - запитала я без жодного страху.

- Ти моя! - закричав він на мене. - Приведіть її! - наказав він чоловікові.

І тут я його впізнала. Це був той самий чоловік, який колись удочерив дівчинку Лізу.

Чоловік подивився на мене, ніби питаючи очима, що робити. Я кивнула йому.

Він підійшов до мене і почав зв'язувати руки за спиною.

- Не бійтеся, я вам допоможу, як ви колись допомогли мені, - прошепотів він. - Я лише перемотав, не зав'язуючи.

Я кивнула, відчуваючи полегшення та вдячність. Він з'явився, щоб допомогти мені в цю складну хвилину.

- Дякую, - прошепотіла я, ледь стримуючи сльози.

Раптом я вигукнула Костянтину в спину:

- А я думала, ти сміливіший! Ти сам боїшся, лише наказуєш своїм людям!

Чоловік за його спиною вказав мені на телефон, даючи зрозуміти, що викликав поліцію.

- А ти тоді не була такою сміливою, - огризнувся Костянтин.

- А ти просто жалюгідна погань, - процідила я крізь зуби, дивлячись на Даміра. Моє серце стислося від болю та страху за нього.

- Ах ти дурепа! - кинувся він до мене, засліплений люттю.

Але я встигла зреагувати. Через те, що мотузка не була зав'язана, я схопила пістолет і вистрілила йому в ногу.

Схопивши його за горло, я кинула його на підлогу.

- Ще раз скажеш щось подібне, я тобі не тільки ногу прострілю, але й голову, якщо Дамір помре, то помреш і ти! - закричала я, втрачаючи самовладання.

- Зрозумів? - знову крикнула я, натискаючи йому на точку на шиї.

Тим часом увірвалися поліцейські. Вони схопили мене та Костянтина.

- Вам потрібно проїхати з нами, - повідомив мені поліцейський.

Я кивнула, не маючи сил сперечатися. Але чоловік, який мені допоміг, став на заваді.

- Вибачте, що втручаюся, але тут були камери. Ви могли б їх переглянути, а ця дівчина просто захищалася, - сказав він.

Один з поліцейських кинувся до камер, інший все ще тримав мене. Я тільки дивилася на Даміра, переживаючи за нього. Чи все з ним гаразд? Він вже був без тями.

Повернувшись, один з поліцейських кивнув, а інший відпустив мене. Вони взяли чоловіка, який мені допоміг, і я вибігла за ними.

- Вибачте, можна його? - вказала я пальцем на чоловіка. - Як вас звуть і що буде з Лізою? - запитала я.

- Я Олег, і я довіряю вам свою Лізу. Вона вас дуже любить. Потурбуйтеся про неї, - сказав він, схиляючи голову.

- Я вам допоможу, і скоро ви зможете турбуватися про неї сам, - підмигнула я йому. Він посміхнувся.

- Дякую вам за все, - і я посміхнулася у відповідь.

Коли вони поїхали, приїхала швидка допомога. Я кинулася до Даміра, взяла його руку і знову кинула собі на шию. Потім помітила поріз на його животі і надавила на нього. Він зітхнув болісно.

- Допоможи мені, - попросила я Даміра. Він почув мене і почав йти.

Я відчувала, як по моїх щоках течуть сльози. Він був живий, і це було головне.

Я знала, що попереду нас чекає багато проблем, але я була готова до них. Адже ми з Даміром знову були разом, і це давало мені сили.

Дамір

Прокинувся я від болю в животі. Все тіло нило, а права рука була наче не моя. Підвівшись, я помітив біляву знайому голову, яка лежала на ній. Це була Жасмін.

Я простягнув свою здорову руку і погладив її по волоссю. Вона швидко підвелася, дивлячись на мене своїми великими, як планети, очима.