Розділ 20

Дамір

Повернувшись додому, я з нетерпінням кинувся до комп'ютера, щоб знайти інформацію про дитячий будинок, куди зайшла жінка з дитиною. Моє серце калатало в грудях, а руки тремтіли, коли я вводив запит у пошуковій системі. Кожна секунда очікування здавалася вічністю.

Нарешті, на екрані з'явилися новини. 

Два роки тому... 

Бондаренко Жанна Вікторівна знайшла свою зниклу внучку Жасмін! Жасмін, яка, згідно з заповітом, мала стати спадкоємицею дитячого будинку. Фотографії Жанни Вікторівни та моєї Жасмін викликали у мене шквал емоцій: радість, полегшення, неймовірний біль від усвідомлення того, що я втратив стільки часу. Мої думки метушилися, не даючи зосередитися.

Далі я прочитав новини піврічної давнини.

 Серце стиснулося від болю: "Наш світ покинула найкраща директорка дитячого будинку номер 5, Бондаренко Жанна Вікторівна. Але її справа не загинула - онука Жасмін, нічим не поступаючись своїй покійній бабусі, стала новою директоркою та завоювала щиру довіру дітей."

Жасмін жива! Але чому вона нічого мені не повідомила? Вона була так близько, майже поруч, а я, засліплений горем, не помітив її. Сльози душили мене, а в душі наростала образа на долю.

Не маючи сил заснути, я знову обійняв її піжаму, вдихаючи знайомий, рідний аромат. Потім узяв до рук ланцюжок, який вона колись подарувала, і машинально почав крутити його, як робив завжди після того трагічного дня, коли знайшов його. З того часу я не знімав його ніколи, бережно зберігаючи пам'ять про неї.

Спогад

(Рік тому)

Мене запросили на урочисте відкриття нового ресторану, яке влаштовували мої старі партнери. Приїхавши, я сів за вільний столик, чекаючи на знайомих. Розмова з ними не ладилася, думки були зосереджені лише на Жасмін. Збираючись іти, я відчув, як хтось до мене підсідає. Це була незнайома дівчина. Моя сорочка була розстебнута, оголюючи ланцюжок на грудях.

- Який красивий! Можна подивитися? - пролунало її кокетливе прохання, але я не дозволив їй торкнутися його.

- Ні, - відповів я різко, відчуваючи, як гнів закипає в мені.

- Чому? - надула вона губи, але її фальшива образа не могла обдурити мене. Їй було далеко до щирості Жасмін.

Я проігнорував її питання і зібрався йти, але вона схопила мене за руку.

- Навіщо тобі цей ланцюжок? - запитала вона з сарказмом. Я різко повернувся до неї.

- Вона померла, - процідмов вона крізь зуби, - і їй вже не побачити, чи знімеш ти його. 

Кров пульсувала у венах, затьмарюючи розум. Я схопив дівчину за шию і стиснув так, що вона почала задихатися.

- Ще раз скажеш щось подібне, і я тебе задушу!- прокричав я, не усвідомлюючи своїх дій.

Я не знаю, що сталося б, якби мене не відтягли від дівчиська. Напевно, я би її задушив. До того моменту та після ніхто не торкався ланцюжка, який подарувала Жасмін.

Жасмін 

Коли я заходила в будинок, мурашки пробіглися по спині, а по шиї промайнув холодний вітерець. Мені здавалося, що хтось невидимий стежить за мною, обпікаючи поглядом. Але я, відганяючи тривожні думки, попрямувала до дітей.

Їхні радісні обійми та щирі посмішки зігріли душу, розтоплюючи кригу в грудях. Я сумувала за ними невимовно, хоча пройшло лише кілька годин з вчорашнього вечора.

Вчора, коли діти заснули, я, взявши Женю, вирушила до свого нового дому, подарованого мені бабусею. Жанна Вікторівна, як не дивно моя біологічна бабуся, стала для мене опорою та щитом. А Женя, мов маленьке янголятко, заповнила порожнечу в моєму серці, і я з радістю прийняла рішення про її удочерення. Незважаючи на складність процесу, бабуся невтомно підтримувала мене, даючи мудрі поради та окрилюючи вірою.

Спочатку я працювала її заступницею, але раптова смерть бабусі зробила мене спадкоємицею. За час, проведений з дітьми, я завоювала їхню безмежну любов. Пам'ять про Даміра не тьмяніла з часом. Вчора я, не стримуючи сліз, відвідала свою могилу, мовчки слухаючи,як він розмовляє з нею. Кожен день я згадувала про щасливі моменти, проведені з ним, відчуваючи нерозривний зв'язок.

- Ми дуже сумували за тобою! - вигукнули діти, перериваючи мої думки. Я присіла, обійнявши їх з любов'ю та ніжністю.

- Ну й розбалувала ти їх! - пролунав за спиною саркастичний голос Вероніки. Її неприязнь до мене завжди була очевидною, як і її прагнення зайняти моє місце біля бабусі. Ми з Мирославою, вихователькою, яка колись загубила мою Жасмін в парку, стали справжніми подругами, з'єднані роками щирої дружби та взаєморозуміння.

-Це тебе вони бояться! - різко відповіла Мирослава, не приховуючи свого обурення.

-Все, діти, час лягати спати. Скоро обід, - поквапливо сказала я, аби запобігти сварці між виховательками.

Попрощавшись з дітьми, я відправила Женю спати з ними. Цей будинок став для нас другим домом, де ми часто залишалися на ночівлю, а іноді й на тижні.

Підійшовши до вікна, я відчула раптовий порив емоцій. Погляд ковзнув по місцю, де ми з Даміром колись цілувалися. Сльози ринули з очей, наповнюючи душу гірким сумом. Опанувавши себе, я прийняла рішення запросити на зустріч батьків, які прагнули всиновити Вадчика.

-Доброго дня, - привітала я їх, простягаючи руку жінці, а потім чоловікові.-Прошу сідайте - вказала я на крісла.

-Ми хотіли б поговорити з Вадимом, якщо ви не заперечуєте, - сказав чоловік.

Я кивнула, не висловлюючи жодних емоцій.

Відвевши їх до вітальні, я пішла розбудити Вадчика. Він солодко спав, обличчя юного ангела осяяне спокоєм. Йому було 7 років, стільки ж, як і моїй Жені.

-Вадимчику, - лагідно покликала я, - з тобою хочуть познайомитися люди, які мріють стати твоїми батьками.

- Але я не хочу, - прошепотів Вадим, міцно вчепившись у мене, його очі наповнилися сльозами.

- Ти ж розумієш, сонечко, вони хочуть стати твоїми батьками, - я присіла, щоб наші погляди зустрілися, і лагідно погладила його по щоці. - Але якщо ти не хочеш, ми їм відмовимо, ніхто тебе не змусить.