Розділ 19

Дамір 

Сум'яття та біль стискали моє серце, коли я набирав номер телефону Велора. Відчуття, що Жасмін жива, не покидало мене, і він був останньою людиною, яка бачив її перед трагедією. Зібравши всю мужність, я запросив його на зустріч у своєму офісі.

Коли він прийшов, його обличчя було блідим і виснаженим. Він опустився на крісло, уникаючи мого погляду. Моє серце стиснулося від передчуття жаху, але я змусив себе поставити питання: 

-Розкажи мені все, що сталося з Жасмін. Я хочу знати всі деталі.

Велор важко зітхнув і почав розповідати, його голос тремтів. 

-Я не знаю, - промовив він, опускаючи голову ще нижче. - Я думав, що вона не моя донька... хотів, щоб Іван почувався винним. Я знущався над власною дитиною...

Його слова пронизали мене гострим лезом каяття. -Жасмін завжди була такою щирою, радісною, веселою, як і її мати, - продовжив він. - Після розмови з тобою я кинувся її шукати. Прагнув вибачитися, благати про прощення, яке, можливо, вже було запізно просити. Мені подзвонили з лікарні, я не тямив себе від жаху, але одразу ж виїхав. Коли я приїхав, мені сказали, що вона в комі. Її обличчя було блідим і спотвореним, але поруч лежали телефон, куртка та документи.

Сльози мимоволі покотилися з моїх очей, змішуючись зі сльозами Велора. 

-А записи з камер відеоспостереження?, - запитав я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

Велор хмурно похитав головою. 

-Там не було камер, - промовив він, схрестивши руки на грудях. 

-Вона не йшла додому?, - запитав я знову, відчуваючи, як наростає жах.

-Ні, - відповів він. - Лише після її смерті я дізнався, що вона жила на вулиці, без грошей і їжі. Спала на лавочці в парку....

Я закрив обличчя руками, не в змозі стримати ридання. Як же так? Вона, така сильна і горда, змушена була терпіти такі злигодні? Чому вона не звернулася до мене за допомогою? Чому я не спробував її знайти?

 Її образ у суді, в тому ж одязі, в якому вона пішла від мене, раптом виринув у пам'яті. Чому я не звернув уваги на те, як вона схудла і змарніла?

-Можливо, це не вона?, - прошепотів я, ледь стримуючи хлипання.

-Вона, - підтвердив Велор, витираючи сльози. -Я йду.

Він мовчки вийшов з мого кабінету, залишивши мене наодинці з моїм горем. Ні, вона не могла мене покинути. Ми стільки пережили разом. Але тепер вона пішла назавжди, забравши з собою частинку моєї душі. Її щирість, радість і життєрадісність назавжди згасли в моїй пам'яті.

Я не знаю, скільки часу я просидів, занурений у безпросвітне горе. Її відсутність відчувалася нестерпним болем. Її образ, сповнений смутку і безнадії, назавжди врізався в моє серце.

Два роки потому…

Два роки. Цілих два роки минуло з того трагічного дня, коли моє життя розбилося на дрібні осколки. Кожного дня, немов за велінням невидимої сили, я йду на цвинтар. Її могила, омита теплими літніми дощами, стає моїм притулком, а тиша довкола – єдиним співрозмовником.

-Жасмін, - шепочу я, опускаючись на коліна перед надгробком. - Чому ти мене покинула? Чому забрала з собою частинку моєї душі?.

Але вона мовчить. Її відповідь – лише холодний камінь і вітер, що шелестить листям осик.

Вдома я оточений її речами. Її улюблені сукні, розвішані на вішалках, мов привиди минулого, нагадують про щасливі дні. Її піжама, що пахне її улюбленими парфумами, лежить на ліжку, немов чекаючи, коли вона знову повернеться.

Іноді я беру цю піжаму, обіймаю її і уявляю, що вона поруч. Її тепло, її аромат, її голос...

Але це лише ілюзія, що розбивається вщент, коли я розплющую очі.

Я розпилюю її парфуми по кімнаті, і на мить мені здається, що я знову відчуваю її запах. Її сміх, її дотики, її поцілунки... Згадки про щасливі моменти рвуться з глибин пам'яті, приносячи з собою гіркоту втрати.

Після її смерті я не був ні з кимось. Її образ настільки глибоко врізався в моє серце, що ніхто інший не міг заповнити порожнечу, що утворилася в ньому. Її пам'ять – це все, що в мене залишилося, і я бережу її, як найдорожчий скарб.

Я не вірю, що її немає. Я не вірю, що її дихання згасло, а її серце перестало битися. Десь, у глибині душі, я знаю, що вона жива. Її душа живе в мені, в моїх спогадах, в моїх мріях.

І я вірю, що одного дня ми знову зустрінемося. На небесах, де немає болю і втрат, де ми зможемо бути разом назавжди.

Сьогодні день народження моєї коханої Жасмін. Як і щороку, я приніс їй букет її улюблених квітів - білих жасминів. Її могила, омита ранковим сонцем, сяяла чистотою.

Підсівши біля надгробку, я стиснув у руках холодний камінь і почав молитися. Мої слова вібрували від тиші, що панувала навколо, від болю, що розривав мою душу.

-Жасмін, - прошепотів я, - сьогодні твій день народження. Я приніс тобі твої улюблені квіти, білі жасмини, такі ж чисті та ніжні, як ти була. Ти не уявляєш, як я за тобою сумую. Кожен день без тебе - це вічність, сповнена болю та порожнечі.

Сльози текли по моєму обличчю, залишаючи мокрі сліди на землі. Я не міг стримати їх, адже біль втрати був нестерпним.

-Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися? Ти посміхнулася мені так щиро, і я відразу закохався. Ми проводили разом такі щасливі години, гуляли по незнаЙосип вулицям, говорили про все на світі, обіймалися під зоряним небом. Ти була моїм світом, моїм сонцем, моїм повітрям.

Я згадав всі щасливі моменти, які ми з нею пережили: наш перший поцілунок… І раптом мене охопило незрозуміле бажання - поїхати до того місця, де ми з Жасмін вперше щиро поцілувалися.

Сівши на ту саму лавочку, де ми колись сиділи, я заплющив очі і відчув, ніби Жасмін поруч. Її сяючі очі, її ніжний голос, її ласкаві дотики - все це знову стало таким реальним, таким близьким.

Відкривши очі, я збирався вже йти, як раптом біля мене пробігла маленька дівчинка років семи. За нею йшла жінка з коротким волоссям, схожим на волосся Жасмін.

-Ну Женя, ну досить балуватися, - лагідно говорила вона.