Розділ 18

Серце стискалося від болю, коли я дивився на могилу Жасмін. Я не міг повірити, що її більше немає. Її щира посмішка, її дзвінкий сміх - все це згасло назавжди.

Я кинувся до могили, обійняв холодний камінь і почав благати: 

-Жасмін, вставай! Це якийсь жарт! Ходімо додому!

Сльози текли рікою по моєму обличчю, а біль у грудях ставав нестерпним. Я не хотів вірити, що моя кохана мертва.

Ранок того дня 

Дамір

Я не міг більше чекати відповіді від Велора.Моє терпіння урвалося, і я вирішив поїхати до будинку колишньої дружини без попередження.

Біля воріт мене зустріли кілька охоронців, ніби я приїхав не до коханої, а до ворожого табору. Вони перевірили  мої документи та повідомили Велору про мій візит.

Нарешті, мене впустили в будинок. Я одразу помчав до вітальні, де й знайшов Велора, що сидів у кріслі за чашкою кави.

-Де Жасмін? - вигукнув я, не стримуючи емоцій.

Велор відповів спокійно й тихо:

-Біля матері.

Я не став чекати пояснень. Я кинувся до цвинтаря, де була похована мама Жасмін, Олександріна.

Раптом Велор крикнув мені в спину:

-Даміре, передай їй, що я її дуже люблю! Вона нічого не знала.

Я стиснув зуби. Я вже здогадувався про правду.Я кивнув і побіг далі.

Подорозі на цвинтар я купив квіти для Жасмін та її матері. Я розумів, що цвинтар - не найкраще місце для зустрічі, але це було єдине місце, де я міг поговорити з Жасмін про все, що мене турбувало.

Я блукав по цвинтарю, шукаючи могилу Олександріни. Нарешті, я знайшов її та підійшов ближче. Але Жасмін там не було.

Я сів на холодну плитку могили Олександріни і схилив голову.

-Вибачте, що я завдав вашій доньці болю, - прошепотів я. - Це я винен у всьому. Не знаю, чи зможете ви коли-небудь мене пробачити.

Сльози текли по моїм щоках, залишаючи мокрі сліди на землі.

Раптом я обернувся і побачив могилу Жасмін. На ній було написано лише ім'я та дати народження і смерті: 12.07.2004 - 20.04.2024.

Світ потьмарився перед очима. Я не міг повірити, що Жасмін, моя кохання, моє життя, моя дружина, померла. Я не міг повірити, що могила перед мною - це все, що залишилося від неї.

Я кинувся на могилу, обійняв холодний камінь і почав шалено бити його кулаками.

-Жасмін! Жасмін! - кричав я, ридаючи. - Прокинься! Це не може бути правдою! Ти не можеш бути мертвою!

Мої  крики лунали в тиші цвинтаря, але жодна відповідь не приходила.

Раптом сильна рука схопила мене  за плече.

-Даміре, синку, заспокойся, - промовив тихий, але твердий голос батька.

Я відштовхнув його, як божевільний.

-Відпусти мене! - крикнув я. - Я не можу так жити! Я не можу без неї!

Батько міцно обійняв мнне, незважаючи на мій опір.

-Я знаю, синку, я знаю, - прошепотів він. - Твій біль нестерпний, але ти мусиш бути сильним.

Сльози текли по обличчю батька, змішуючись з моїми сльозами.

-Жасмін завжди буде в наших серцях, - мовив він. - Її пам'ять буде жити вічно.

Я захлинувся риданнями, не в силах стримати біль, що розривав мою душу. Я втратив не лише кохану дружину, але й частинку себе.

декілька днів потому…

Я лежав на ліжку, не маючи сил підвестися. Я не міг повірити, що її більше немає. Що ніколи я не зможу знову обійняти її, пригорнути до себе, почути її голос та дзвінкий сміх.

Коли Жасмін пішла, світ спустів. Я все ще сподівався побачити її, почути, відчути її присутність.

-Синку, можна? - раптом почув я голос батька, який зайшов до кімнати. - Ти вже декілька днів нічого не їв.

-Не хочу, - відповів я, повернувшись на інший бік ліжка, де колись спала Жасмін. Сльози текли з моїх  очей.

-Не мори себе голодом, Жасмін би це не сподобалося, - сказав тато, торкаючись мене. - Вона б засмутилася.

Я сів на ліжку, розуміючи, що Жасмін не хотіла б, щоб я морив себе голодом. Я взяв бутерброд з тарілки, яку батько поставив на тумбочку біля ліжка, і почав їсти.

-Як вона померла? - нарешті запитав, хоча й не знав, чи зможе витримати відповідь.

-Її збив автомобіль на пішохідному переході, - сказав тато, схиливши голову. - Вона не одразу померла.

-А раптом вона померла безболісно? - запитав я, сподіваючись на краще.

-Ні, вона була в комі 5 або 6 днів, - сльози покотилися по моєму обличчю. - Наступного дня після вашого розлучення.

"Я не вберіг її," - подумав я. "Того дня, коли вона написала мені повідомлення, чи я вдома? Я повинен був відповісти. Можливо, вона б прийшла і оминула смерть, але я не бачив його."

Я схопився за голову і почав кричати.

-Дамір, заспокойся, - тато міцно обійняв мене.

 - Чому, чому вона? - запитав я. - Чому це сталося?

-Таке буває, - сказав тато. - Колись і я втратив свою кохану.

Я перевів погляд на батька.

-Розкажи мені про ваше минуле, - попросив я.

Батько сів біля мене на ліжко, і я ліг поруч. Тато обійняв мене так, як робив це в його дитинстві.

-Мені було 17, так само як і їй, коли ми почали вчитися в одному класі, - почав тато. - Вона мені завжди подобалася. В 11 класі я вирішив зізнатися їй, розуміючи, що після випуску ми можемо більше не зустрітися. Вона не одразу відповіла, але потім ми почали зустрічатися. - Батько посміхнувся. - Її батько не був проти, він хотів, щоб ми одружилися. Нам вже було по 20 років, і ми планували весілля. Раптом помер її батько, Євген. Її мати через 40 днів видала Олександрівну заміж за Велора. Він був сином її подруги. Я довго не міг змиритися, а коли змирився, через роки я дізнався, що Велор її вбив.

-Після одруження Олександріни я більше ніколи її не бачив, - сказав тато. - В останнє я бачив її живою на її весіллі, а потім мертвою на цвинтарі.

Ти досі її кохаєш? - запитав я.

Так, - відповів тато. - Я думав, що якщо одружуся, то забуду її, але не зміг. Я завжди шукав її в обличчях інших жінок.

Як я зараз буду жити? - запитав я, відчуваючи сльози на очах.