Розділ 17

Дамір 

Вечірка вийшла з-під контролю. Я не пам'ятаю нічого, крім розмитих обрисів танцюючих тіл і гучної музики, що пульсувала в моїй голові. Прокинувшись, я з жахом виявив себе в кріслі свого офісу. Ноги, закинуті на стіл, оточені розкиданими паперами, а тіло нило від незручного сну.

Раптом двері відчинились, і в кабінет увірвався стурбований батько.

-Що з тобою? - запитав він, не приховуючи тривоги.

Я, намагаючись розігнати туман в голові, відкрутив кришку пляшки з водою, відчуваючи, як пекуча спрага палить горло.

-Вчора трохи перебрав, - пробурмотів я, роблячи ковток.

-Це й так видно, - провів він рукою по волоссю. - Що з тобою сталося після розлуки з Жасмін? Ти зовсім не свій.

Я ледь не вдавився водою, коли згадав про колишню кохану. І тут, немов блискавка, мене осяяло. Жінка, що говорила зі мною уві сні, була її померлою матір'ю! Її слова пролунали в моїй голові, наповнюючи мене льодовим страхом.

Не стримуючи жаху, я кинувся до вікна, але батько схопив мене за руку.

-Даміра, - промовив він благально.

Я не став його слухати і, вирвавшись з його хватки, вигукнув:

-Що?

Жасмін передала тобі дещо, - повідомив він.

Я замер, не вірячи своїм вухам.

-І що ж вона передала? - запитав батько, погладжуючи затилок.

Він дістав з кишені піджака ланцюжок з кулоном у формі ключа. На кінчику ключа сяяла літера "Ж". Мороз пробіг по моєму тілу.

-А ще вона сказала, що любила тебе, - додав батько, а я відчув, як німіють вуха.

-Любила? - перепитав я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.

Батько кивнув.

-Чому ж вона сама не прийшла? - вигукнув я, не розуміючи, чому Жасмін не з'явилась особисто.

-Не змогла, - пояснив він. - Вона тебе справді любить. Не знаю, чому, але мені здається, що вона невинна.

-Якби була невинна, то прийшла б ще вчора! - я дістав телефон, сподіваючись побачити хоч якесь повідомлення від неї. Але на екрані не було нічого.

-Бачиш? - я простягнув батькові телефон. - Вона навіть не привітала мене з днем народження!

Кинувшись до вікна, я розчинив його навстіж і з силою кинув ланцюжок назовні.

-Знаєш, чому вона не прийшла? - запитав батько.

-Тому що соромилася подивитися мені в очі! - прокричав я, не стримуючи гніву.

Батько лише хитнув головою.

-Ні, вона не хотіла тебе засмучувати в твій день народження, - заперечив він.

Я не міг зрозуміти його слів.

-Знаєш, коли вона дала мені це, що ти зараз викинув...

-Не знаю і не хочу знати! - перебив я його, розвертаючись до виходу. Мені не вистачало повітря.

-Ще до вашого розлучення! - вигукнув батько, зупинивши мене на місці.

Я закам'янів. Вона ще тоді знала про мій день народження?

Батько підійшов до мене ззаду і поклав руку на моє плече.

-Навіть тоді вона про тебе турбувалася. Не хотіла, щоб ти сумував у свій день народження.

Сльоза покотилася по моїй щоці. Це був тато. Він стояв у дверях, його очі теж були вологі.

-Нам треба поговорити, - промовив він, простягаючи до мене руку. -І будь ласка, не тікай, не вислухавши мене.

Він взяв мене під руку і потягнув назад до кабінету. Атмосфера була наелектризована. Моє серце калатало, як пташка в клітці. Я не знав, чого очікувати, але відчував, що ця розмова стане поворотним моментом у моєму житті.

Ми сіли за масивний дубовий стіл.Тато глибоко зітхнув, збираючись з думками. Його обличчя, зазвичай суворе й стримане, зараз було сповнене емоцій.

-Я знаю, що ти багато чого пережив, - почав він, його голос був тихим і хрипким. -Я розумію твою біль, твою злість. Але прошу тебе, не звинувачуй у цьому себе.

-Як я можу не звинувачувати? - вигукнув я, не стримуючи сліз. -Це я винен, що вона пішла! Це я не зміг її вберегти!

-Ні, синку, - заперечив тато, рішуче похитавши головою. -Це не твоя вина. Це трагічний випадок, який ніхто не міг передбачити.

Він наблизився до мене, поклав свою руку на мою і продовжив:

-Я знаю, що зараз тобі важко. Але ти маєш бути сильним. Ти маєш жити далі. Вона б цього хотіла.

Його слова пронизали мене, мов блискавка. Я раптом відчув, як у моєму серці з'являється тепло, як ніби туман розсіявся і я знову можу дихати.

-Ти не самотній,- додав тато, стиснувши мою руку. -Я з тобою. Ми всі з тобою.

-Мені потрібно поговорити з Жасмін, - промовив я, відчуваючи, як хвиля хвилювання наповнює мої груди.

- Я думаю, твоя мати неправильно все почула,- заперечив тато, намагаючись заспокоїти мене. -Жасмін ніколи б не зробила того, в чому її звинувачують.

-Я знаю, - кивнув я, раптом збагнувши його слова. Дійсно, вона не була на таке здатна. Її щирість і доброта завжди сяяли крізь будь-які випробування.

-Але ж це твоя мати була в змові з Велором, - вигукнув тато , не стримуючи обурення.

Мої очі розширилися від здивування. Ця інформація пролунала, мов грім серед ясного неба.

-Що ти верзеш? - вирвалося в мене.

-Вони хотіли, щоб ви одружилися, тому що вважали вас братом і сестрою, - пояснив батько.

-Як це можливо? - перепитав я, не вірячи своїм вухам.

-Твоя мати та батько Жасмін хотіли насолити мені, щоб я почувався винним,- продовжив він. -Брат твоєї матері, Дмитро, - це брат Велора.

Ось тепер я дійсно був у шоці. Моя мати виявилася винною, але не Жасмін.

Згадавши про подарунок, який вона мені залишила, я підвівся зі стільця.

-Я зараз повернуся, - кинув я через плече і попрямував до виходу.

Мене тягнуло на вулицю, де я з нетерпінням шукав підвіску. Вона була для мене не просто ювелірною прикрасою, а символом її щирої турботи і любові.

Вибігши на двір, я почав ретельно обшукувати траву під вікном, не втрачаючи жодної ділянки. Зрештою, після наполегливих пошуків, мені вдалося знайти омріяну підвіску.

Знову зайшовши до кабінету батька, я відчував, як у серці вирує вир емоцій.

-Мені потрібно з нею поговорити і вибачитися, - визнав я, не приховуючи хвилювання.