Розділ 15

Жасмін

Після суду я не могла прийти до тями. Мої ноги немов ватні, а думки хаотично кружляли в голові. Я сіла на випадкову лавочку в парку, шукаючи притулок від жорстокої реальності. Сльози самі собою лилися з очей, і я не могла їх стримати. Не знаю, скільки часу я так просиділа, занурена у власний біль, аж раптом до мене підійшла маленька дівчинка.

Вона була схожа на ляльку: з двома акуратними хвостиками, в рожевому платті та білих туфельках. Її чисте личко сяяло щирою посмішкою, а очі випромінювали цікавість.

-Привіт, - промовила вона, сідаючи поруч зі мною на лавочку. Її голос був таким же м'яким і ніжним, як і її зовнішність.

-Привіт, - відповіла я, витираючи сльози. - А де твої батьки? Чому ти сама?

-Я не сама! Ми тут з вихователькою гуляємо, - запевнила мене дівчинка, гойдаючи ногами. - А чому ти плакала?

-Дорослим інколи буває сумно, але потім вони збираються з силами і йдуть далі, - пояснила я, намагаючись приховати біль у голосі. - А як тебе звуть?

-Я - Євгенія. Це мене так назвали вихователька та бабуся Жанна Вікторівна, - з радістю поділилася вона. - А тебе як звуть?

-Мене звуть Жасмін. Хочеш, я проведу тебе до твоєї виховательки?

Дівчинка кивнула: - Ні, не хочу. Вона знову буде мене лаяти за те, що я втекла. Я не тікала, чесно-чесно! Просто побігла за метеликом, а потім тебе побачила і розплакалася, - щиро розповіла вона, все ще гойдаючи ногами.

-Добре, я поговорю з нею і все поясню, - запевнила я її, простягаючи руку. Євгенія охоче взяла її і кивнула: - Гаразд, ходімо. Ти пам'ятаєш, де вихователька?

-Так, он там, за фонтаном, - показала вона пальчиком.

Ми попрямували до вказаного місця. Я йшла, немов у тумані, і мимоволі згадувала себе в дитинстві: маленьку, щасливу, з двома хвостиками та в рожевому платті.

Раптом я помітила гурт дітей з молодою вихователькою. Вона бігала з одного боку в інший, розшукуючи когось, розпитуючи перехожих. Побачивши нас, вона кинулася до нас, ледь не збиваючи з ніг.

-Женічка! Ну що ж ти робиш? А якби ти загубилася? - вигукнула вона, міцно обіймаючи дівчинку, яка все ще трималася за мою руку.

-Я просто побачила метелика і хотіла його зловити, а він полетів. Я побігла за ним, а потім зустріла Жасмін, - пояснила Євгенія, не випускаючи мою руку. - Вони знову мене лаятимуть?

-Ні, я нікому нічого не скажу. Гаразд, давай ручку, - сказала вихователька, беручи Євгенію за руку і ведучи її до дітей. Потім вона повернулася до мене, кинувши вдячний погляд.

-Дякую вам. Якби не ви, я б її ніколи не знайшла, - щиро промовила вона.

Євгенія раптом схопила мене за руку і оголосила:

-Мирослава Іванівна, це моя мама - Жасмін!

Я розгубилася, не знаючи, що відповісти. Вихователька глянула на мене з вдячністю, а потім лагідно пояснила Жені:

 -Ні, Женічко, це не твоя мама. Вона просто добра людина, яка тобі допомогла.

Женя, трохи розчарована, але все ж таки з надією в очах, протягнула мені складений листочок паперу. 

-Це адреса, - прошепотіла вона. -Можна ви будете приходити до мене в гості?

Я не могла відмовитися. Її щирість і дитяча віра в доброту торкнулися мого серця. 

-Звичайно, я прийду, - пообіцяла я, міцно обіймаючи її на прощання.

Після того, як Женя пішла, я ще довго стояла на тому ж місці, де ми попрощалися. Вона була такою милою, доброю та щирою, як завжди. Я згадала про листок, який вона мені дала, і розгорнула його.

Від прочитаного мої сльози полилися по щоках. "Дитячий будинок номер 2", - було написано на ньому. Вона була такою маленькою, такою щирою, а доля з нею вчинила так само жорстоко, як колись зі мною. Тільки я не була в дитячому будинку, а жила з батьком, який мене ненавидів.

Ці дні я все ще жила на вулиці, не маючи можливості забрати свої речі від Даміра. Відправила йому повідомлення: "Ти вдома? Я можу забрати свої речі?", але відповіді не було.

Я сиділа на знайомій мені лавочці, відчуваючи гострий біль в животі. З'їла лише булочку вчора вранці, витративши останні гроші з кишені.

Знесилена, я заснула, і знову побачила маму уві сні.

-Жасмін, йди за серцем, воно тобі допоможе, - лунав її голос крізь туман. - Дівчинка була знаком для тебе, і потім вона зникла.

Прокинувшись, я швидко зібралася і пішла з парку до дитячого будинку, де жила Женя.

Двері виявилися зачиненими, і я сіла на сходи, чекаючи світанку.

Ці дні здавалися вічністю. Тривога стискала серце, а погляд мимоволі зупинявся на місці, де я колись стояла з Даміром після втечі зі стадіону.

Витерши сльози, я відчула, як хтось за дверима йде. Двері відчинилися, і я побачила милу бабусю в окулярах, яка виходила.

-Вибачте, а можу я побачитися з Женєю? - запитала я.

-Яку Женю? Ви взагалі хто? - здивовано запитала вона.

-Вчора я гуляла парком, потім познайомилася з дівчинкою років п'яти, з кукольним личком, двома хвостиками та в рожевому платтячку, - поспіхом пояснила я.

-А ви про Бондаренко? - запитала бабуся.Таке ж прізвище колись було у моєї матері до заміжжя, але я не звернула уваги.

-Напевно, вона, - сумніваючись, відповіла я. - Чи це могла бути Женя?

-Діти ще сплять, але ми можемо пройти в мій кабінет, - запропонувала Жанна Вікторівна. - Ідіть, все мені розповісте.

Я кивнула і пішла за нею, відчуваючи хвилювання.

Вона провела мене коридором, а я за нею.

У кабінеті вона сіла в крісло, запропонувавши мені сісти навпроти за стіл.

-Дякую, - подякувала я.

-Можливо, хочете каву або чай? - запропонувала бабуся.

-Ні, дякую, що пустили, - знову подякувала я.

-Як вас звуть? - запитала вона.

-Жасмін, а ви, напевно, Жанна Вікторівна, - припустила я.

-Так, це я, а ви звідки знаєте? - здивовано запитала вона.

-Мені сказала Женя, вона говорила, що її бабуся Жанна Вікторівна назвала її Євгенією, - бабуся радісно посміхнулася.

-А тепер розповіжте мені, чому ви не вдома, а з самого ранку біля дверей дитячого будинку, - поцікавилася Жанна Вікторівна.