Розділ 10

Жасмін

Мене нудило від жаху, коли Дамір, мов лютий звір, кинувся бити хлопця. Мої очі не вірили тому, що бачили, а вуха не могли осягнути його слів: "Моя", кинув він, можливо, для публіки, але це різало слух. Я не була річчю, я - людина, особистість!

В пам'яті промайнули його моторошні слова про те, як він голими руками вбив трьох чоловіків. Мороз пробіг по спині, а серце калатало, як шалений птах у клітці. Що ж робити? Не знаючи куди йти, я ридала, тікаючи від стадіону.

Незнайомі вулиці ковзали під ногами, а в голові вирував ураган думок. Яка ж я була наївна, думаючи, що гіршого вже не буде!

Раптом з темряви виринула група хлопців, схожих на бандитів. Їхні нахабні погляди ковзали по мені, а брудні хихикання різали слух. Страх стиснув горло, але я зціпила зуби і ступила вперед, ковтаючи страх.

-Яка красуня, але не вміє вітатися!-пролунав писклявий голос ззаду. Я обернулася, стиснувши кулаки.

-Ким ти себе вважаєш? Чому я маю з тобою вітатися? - кинула я, наблизившись до нього на небезпечну відстань.

-З характером,- хмикнув він, намагаючись здатися крутим.

-А ти - безхребетний черв'як, який вирішив піднятися за рахунок дівчини! - відрізала я, розвертаючись, щоб йти далі. Але не тут-то було! Ще один "герой" вирішив загородити мені шлях.

-Куди поспішаєш, красуне? - підмигнув він своєму дружку, який хихикав за спиною.

-Мені нема чого з вами обговорювати. Зійдіть з моєї дороги, інакше пошкодуєте! - мій голос дзвенів від холодної люті. Страх відступив, його місце зайняла рішучість.

-Чому це? - з єхидною посмішкою кинув він.

-Зараз побачите, зайчику, - я схопила його за комір сорочки і відштовхнула вбік. Але груба рука стиснула моє зап'ястя.

-Відпусти, інакше буде погано! 

-Сходіть в цирк, якщо вам нудно! - кинула я, вириваючись з його хватки.

-А якщо ні, то цирк прийде до вас! - раптом пролунав знайомий голос Даміра. Я різко обернулася, відчуваючи, як серце падає в груди.

-І ти тут? Добив його? Він помер? Ти задоволений? - запитала я, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

-Ні, він живий, - спокійно відповів він. Я зітхнула з полегшенням. -Але декілька переломів має бути.

-Бачте, хлопці, я вас попереджала! Не йдіть мені на шляху, інакше будете шкодувати. Як і ваш "гарний" знайомий, - підмигнула я Даміру, даючи йому зрозуміти, що не хочу, щоб він знову покалічив когось через мене.

Він мовчки кивнув, його погляд був жорстким і непримиренним. 

-Хтось зазіхнув на мою дружину. Я хочу познайомитися з цим "героєм", який проведе решту життя в інвалідному візку, - пролунав його гнівний голос. Хлопці, збліднувши, переглянулися і зникли в темряві. Ми залишилися удвох, наодин.

- Чому ти втекла? - несподівано лагідно, зовсім не так, як при інших людях, запитав він.

- Я не тікала,- повертаюся і йду далі. Він наздоганяє мене і йде поруч.

- Гаразд, перефразую запитання. Чому ти пішла? - запитує він, і я зупиняюся.

- А як ти думаєш? Можливо, тому, що я не хотіла дивитися на це видовище, яке ти влаштував на публіці? Не потрібно було, - випалюю я.

- Тобто ти вважаєш,- облизує він губи, - що я це зробив тільки для публіки" - роздратовано питає він, а я киваю.

- Саме так.

- Я хочу тебе розчарувати, або можливо ощасливити, - у його голосі звучить грубість,- в цей момент я навіть нікого не бачив, крім тебе та того виродка.

- Добре, не хочу більше слухати, - знову йду я.

- Ти куди? - кричить він мені у спину.

- Прогулятися, - кричу я, щоб він почув.

- Можна з тобою? - знову кричить він, і мені стає смішно. Ми посеред незнайомої вулиці стоїмо і кричимо.

- Як хочеш, то звичайно, - знову кричу я. Він підбігає радісний і бере мене за руку.

Ми гуляємо незнайомими вулицями дві години, розмовляємо на будь-які теми.

- Як ти довго можеш ображатися? - питає він.

- В якому сенсі? - не одразу розумію я.

- Ну, якщо наприклад ми посваримося, хай Бог боронить, але все ж скільки ти можеш на мене ображатися? - пояснює Дамір.

- Я не бачу сенсу витрачати свою енергію на образи або щось в тому дусі, - пояснюю Даміру.

Він дивиться на мене і притягає мене до себе, піднімає і починає кружляти. Я починаю сміятися. Ми в незнайомому місці на невідомій вулиці кружляємося, і я навіть не розумію чому.

- Якщо я колись тебе ображу, то ти мені пробачиш? - питає він, але в його очах читається страх.

- Залежить від ситуації, - єхидно говорю я.

Дамір кладе мене на землю, але не відпускає від себе, все ще обнімає за талію.

- Як це? - питає Дамір, але дивиться прямо в очі. Я починаю щиро сміятися.

- Ну, я як тобі пояснити, - опираюся руками йому в груди, - я пробачу відразу, але чи зможу дати другий шанс, не знаю.

Його погляд падає мені на губи. Дамір швидко цілує мене. Я хочу його відштовхнути, але не вдається.

- Будь ласка,- шипоче він мені в губи, і я відповідаю на його поцілунок.

Його губи торкнулися моїх, і світ навколо зник.

Спочатку це був ніжний дотик, ледь відчутний, мов подих вітру. Але потім він поглибив поцілунок, і я відчула, як його сила та пристрасть заповнюють мене. Його руки міцно обіймали мене за талію, притягуючи до себе, а я охоче піддалася цьому запалу.

Його губи були м'якими та гарячими, а його поцілунок - неймовірно ніжним. Я відчувала, як моє тіло плавиться в його обіймах, а серце калатає, мов шалений птах. Всі думки зникли з голови, залишилося лише відчуття його губ на моїх, його рук на моєму тілі.

Нарешті, він відірвався від моїх губ, і я відчула, як його подих лоскоче моє обличчя. Він дивився на мене своїми темними, глибокими очима.

Дамір

Її губи були такі солодкі, такі ніжні... Я ніколи не відчував нічого подібного.

Але поцілунок з Жасмін на тій незнайомій вулиці був не просто поцілунком. Це було визнання, обіцянка, клятва вірності. Це було все те, що я не міг дати їй по-справжньому.