Розділ 8

Жасмін 

Холод бетонної підлоги пробирає до кісток. Мої руки зв'язані за спиною, а ноги занеміли від незручного положення. Спроба підвестися закінчується жалюгідним хрюканням - мотузки тримають міцно.

В голові калейдоскопом проносяться події вчорашнього вечора. Повідомлення від Адель, обіцянка тістечок власного приготування, моє неохоче "не зможу"... А потім - темний силует авто, міцні руки, що хапають мене, й ватний морок, що занурює в безодню.

-Агов! - кричу я, намагаючись привернути увагу викрадачів. Тиша. Лише глухий стук власного серця та шурхіт щурів десь у кутку.

Час тягнеться нестерпно повільно. Мої кінцівки затікають, а страх стискає груди, не даючи дихати. Знову роблю ривок, намагаючись сісти, і цього разу тіло підкоряється. Відсуваюся до стіни, шукаючи очима хоч щось, чим можна розв'язати мотузки. Темрява кімнати приховує будь-які предмети.

Раптом двері розчиняються, впускаючи в кімнату сліпуче світло. Заплющую очі, намагаючись звикнути. Переді мною постать чоловіка в діловому костюмі, за ним - ті самі два громила, що мене схопили.

-Ну й красуня, -хапає він мене за підборіддя, його очі іскряться зловтіхою. 

-Що вам від мене потрібно? - вириваюся я з його хватки, відчуваючи, як гнів закипає в мені.

-А ти з характером, це добре, - кидає він, не звертаючи уваги на моє питання. -Зрозуміло, чому Великов тебе обрав... і навіть зробив своєю дружиною.

-Ви знаєте Даміра? - вигукую я, здивована.

-Як же інакше? Саме через нього ти тут.- Він криво посміхається. -Цей тип мене дратує.

-І чим же вам завинив мій чоловік? - питаю я, роблячи зусилля, щоб стримати тремтіння в голосі. "Чоловіком" я Даміра ніколи не називала, але грати в закохану на публіці доводилося.

-Багато в чому,- кидає він недбало. -А коли він прийде тебе рятувати...

-Він не прийде, - перебиваю його, не даючи договорити.

-Він тут! - лунає раптом з-за дверей. Чуються голоси, кроки. Чоловік у костюмі хмуриться, кидає на мене злий погляд.

-Еге ж, не прийде, - бурмоче він собі під ніс.

Хто цей чоловік? Що йому потрібно від Даміра? Моє серце калатає з шаленою швидкістю, а в голові рояться тривожні думки.

Двері розчиняються ширше, і на порозі з'являється Дамір. Його обличчя бліде, очі палають рішучістю. Він кидається до мене, розриваючи мотузки одним потужним рухом.

-Жасмін! - вигукує він, обіймаючи мене міцно. -Я тебе знайшов!

Сльози ллються з моїх очей, я не вірю своєму щастю. Дамір тут, живий і неушкоджений, він прийшов мене рятувати.

Чоловік у костюмі, здивовано дивиться на нас. Його обличчя блідне, очі розширюються від жаху. Він знає Даміра, знає, на що він здатний.

-Дамір... - хрипить , намагаючись видавити з себе слово.

-Вже пізно, Костянтине, - кидає Дамір, стискаючи кулаки. Його голос низький і твердий. -Ти занадто багато на себе взяв.

Раптом з-за спини Костянтина з'являються його громили. Вони вихоплюють пістолети, націливши їх на Даміра.

-Відпусти її! - гарчить один з них,його голос звучить, як грім.

-Ніколи! - вигукує Дамір, затуляючи мене собою.Його очі палають рішучістю, але в них також читається страх.

Пролунав постріл. Один з громил падає на землю, бездиханний.

Ще один постріл. Ще один громила падає.

Костянтин стріляє у відповідь, але Дамір вправно ухиляється від кулі. Він кидається на Костянтина, завдаючи йому удару в щелепу.

Костянтин падає на землю, втрачаючи пістолет.

Дамір кидається до мене, обіймаючи мене ще міцніше.

-Все скінчено, - шепоче він, його голос тремтить від емоцій. -Ми в безпеці.

Я притискаюся до нього, відчуваючи, як страх і напруга відпускають мене. Дамір врятував мене. Він знову довів, що готовий на все, щоб захистити мене.

-Чому він це зробив? - запитую я, хлипаючи.

-Він ненавидів мене, - відповідає Дамір. -І хотів помститися.

Ми мовчки сидимо на підлозі, обіймаючи одне одного. Тиша кімнати здається оглушливою після шуму пострілів.

Дамір

Я стискаю кулаки, відчуваючи, як тремтять м'язи. Вона жива. Жасмін жива. Її очі, сповнені жаху, коли я увірвався в ту кімнату, назавжди врізалися мені в пам'ять.

Я не можу стримати порив і міцно обіймаю її. Її тендітне тіло тремтить у моїх руках. Її сльози мочать мою сорочку, але я не відпускаю. У цей момент я готовий віддати все, щоб захистити її від будь-якої шкоди.

Вона шепоче слова подяки, але я не чую їх. Моя голова вирує від суперечливих емоцій. З одного боку, я відчуваю полегшення й тріумф. Я врятував її. Я здолав Костянтина і його поплічників.

З іншого боку, мене охоплює хвиля страху. Що б сталося, якби я не встиг? Якби я не знайшов її? Я не можу уявити життя без Жасмін.

Я дивлюся на неї, на її злякані очі, на її тремтячі губи, і відчуваю, як у грудях наростає дивне почуття. Це не просто полегшення від її порятунку, не просто вдячність за те, що вона жива. Це щось більше.

Я не можу зрозуміти, що зі мною відбувається. Ми знайомі лише два тижні, одружені за розрахунком, але я відчуваю до неї незрозумілий тяжіння.

Її красота, її ніжність, її страх - все це пробуджує в мені щось нове, невідоме. Я ніколи не відчував такого до жодної жінки.

Чи можу я закохатися в неї? Чи це лише емоції, викликані пережитим стресом? Я не знаю.

Я знаю одне: я не можу її втратити.

Що ж чекає на Даміра та Жасмін далі? 

Після пережитих жахіть Дамір та Жасмін опинилися на межі нового етапу своїх стосунків. Ця трагедія зблизила їх, змусила по-новому поглянути одне на одного та на життя загалом. Але чи зможуть вони зберегти це почуття, збудоване на страху, болі та втраті?