Розділ 5

Жасмін 

Коли я побачила, як батько різко обернувся, націливши зброю на Даміра, моє серце стиснулося, немов лещата. Цей хлопець двічі рятував мене за цю жахливу ніч, і я не могла допустити його загибелі.

З відчаєм, що рвав мене на шматки, я кинулася до батька, хапаючи його за руку і піднімаючи її догори. Мої очі, сповнені благання, молилися про милосердя, але його обличчя було кам'яним, а очі - холодними й жорстокими, немов крижані брили.

Він натиснув на курок, і оглушливий постріл розірвав тишу кімнати.

-Тікайте!- вигукнула я, не відчуваючи власного голосу. Сльози, гарячі й гіркі, лилися з очей, а страх стиснув горло, не даючи дихати.

Мамо, біжи!,- крикнув Дамір, його голос був сповнений жаху й безнадії.

-Я без тебе не піду!, - ридала його мама, обіймаючи сина, немов намагаючись захистити його від неминучого.

***

Відкривши очі, я побачила знайому кімнату. Наді мною стояв Дамір, його губа була розбита, а чорне волосся мокре й не охайне.

-Що трапилося?- різко піднявшись, я сіла на ліжку.

-Шшш, все вже позаду,- присівши біля мене, Дамір погладив мою руку.

-З твоєю мамою все добре?- з хвилюванням запитала я.

-Мама... мама залишилася з твоїм батьком,- його голос був спокійним, але в той же час розлюченим.

-Що? Як вона жива?- моє серце тріпотіло від страху.

-Так, все гаразд,- Дамір погладив своє волосся.-

Ти мене лякаєш! Може розповіси?- я ткнула пальцем йому в груди.Його очі пильно вп‘ялися в мене.

-Що розповідати?!Як ти ледь не загинула?!- його голос підвищився.

-Ти ще покричи тут на мене! Чого ви не втекли?- чому він не взяв маму і вони не втекли? Це питання дійсно терзало мене.

-Ти з глузду з'їхала? Чим ти думала, коли кинулася до цього божевільного?- вже більш спокійним тоном почав він. -Ти розумієш, ти могла померти!

-Тебе це не обходить? Тобі просто потрібно було забрати твою маму і піти!

-Тобто я повинен був залишити тебе з цим ідіотом, щоб він тебе там прострілив?- він схопився з ліжка і кинувся до вікна.

Надворі вже темніло, сонце заходило за обрій, і вечірнє проміння падало на його гарне обличчя. Дамір повернувся до мене.

-Ми могли урятуватися всі троє, але коли я накинувся на твого... батька,- це слово далося йому дуже важко, але все ж таки.

-І?- я з нетерпінням чекала, адже я нічого не пам'ятаю.

-Хтось ззаду стукнув мене якимсь важким предметом, а ще я пам'ятаю, як він мені врізав по обличчю. Тоді я впав, а коли прокинувся, то ти лежала біля мене. Я злякався, що ти померла,- з відчаєм сказав він.

-То давай померти, тоді не потрібно було б одружуватися,- згадала я про цю умову. Тоді батько повинен був відпустити Мію маму Даміра.

-Ти б і так не померла, і це б того не вартувало. Краще вже одружитися,- з гнівом сказавши, він пішов до шафи і витягнув якесь плаття. -Ось, тримай. Якщо хочеш, можеш переодягтися і прийняти душ. Я буду на кухні,- він направився до виходу.

-І що ж нам тепер робити?- прошепотіла я.

-Нічого. Одружуватися,- він був настільки спокійним, що аж душило.

Дамір 

Голова розколюється, ніби по ній стукають молотком. Хтось мене вдарив, і я не знаю хто. Хотілося б знайти цю людину, щоб помститися. Закопати десь глибоко, щоб ніхто ніколи її не знайшов.

Треба написати повідомлення батькові, але слова не йдуть. Мозок затуманює біль і лють. Мама так і залишилася з тим божевільним, терплячи його знущання. А я нічого не можу зробити.

Я помітив дівчину в голубому платті до колін, яка сьогодні ледь не померла. Її вологе волосся після душу, так красиво обрамляло обличчя. 

Опираюся на кухонний стіл, не в змозі стриматися. Вражений, розгублений, сповнений гніву та безсилля.

- Що ми будемо робити далі? - питає вона, не відводячи від мене своїх величезних, виразних блакитних очей.

Я щойно зловив себе на думці, що коли вона дивиться мені в очі, то створюється враження, ніби вона заглядає в мою душу.

- Одружимося, - відповідаю я, намагаючись говорити спокійно й рівнодушно.

Коли її тіло, немов лялька, лежало на ліжку, а я, тремтячи від хвилювання, не міг відвести очей. Тиждень тому ми познайомились, всього дві зустрічі, одна ніч – і ось я вже відчуваю незвичну прихильність. З іншими дівчатами все було інакше: нічний зв'язок, ранок, байдужість. А ця... Мені хочеться пізнати її, зрозуміти, стати ближчим. Навіть думка про одруження не здається такою вже дивною. Так, я прагнув її, але без шлюбу.

Я відірвався від спогаду і повернув погляд на дівчину.

Вона мовчить, пильно дивлячись на мене, і я не можу зрозуміти, що відбувається в її голові. Чи здивована вона, чи щаслива, чи, можливо, розчарована?

Після слів "одружимося" я відчуваю, що справді цього хочу, але не за таких обставин. Хоча мені все одно, адже я завжди будь-якими способами отримаю те, що бажаю.

Внутрішній шторм емоцій вирує в моїй душі. З одного боку, я щиро прагну бути з нею, відчуваючи справжню тягу до цієї жінки. Її краса, її очі, її голос – все це заворожує мене.

З іншого боку, гордість і впертість не дають мені здатися. Я звикло отримувати те, що хочу, і не збираюся відступати від своїх принципів, навіть якщо це суперечить моїм щирим почуттям.

- Гаразд, - хитає вона голову, опускаючи очі. - Одружуємося, але лише на папері, так?

Я киваю, не знаючи, що ще сказати. Її пропозиція здається мені дивною, але в той же час я розумію її емоційний стан.

Вона все ще засмучена через події, що сталися, і їй потрібна підтримка. Шлюб, навіть фіктивний, може дати їй відчуття безпеки та стабільності.І я повинен врятувати маму та Жасмін.