Розділ 4

Дамір 

Я був вражений сміливістю Жасмін. Її очі не виражали жодного страху. Вона без вагань погодилася допомогти мені врятувати маму, хоча ми знайомі лише тиждень. Її вчинок відрізнявся від поведінки інших дівчат, з якими я мав стосунки.

Зірка згасають, а на небі розливається світанок. Ми їдемо невідомо куди, але з Жасмін мені спокійно і вільно, ніби ми знайомі все життя. Хоча ми спілкувалися лише двічі, я відчував тяжіння до неї.

Останні три роки вона з'являлась мені у снах. Зустрівши її в реальному житті, я не вірив своїм очам. За два дні ми маємо одружитися.

Я ніколи не був близьким з дівчатами. Вони були для мене лише на ніч або вечір. Ніколи не запрошував їх додому. Але Жасмін - інша.

Раптом я збагнув, що якщо врятуємо маму, причини для одруження зникнуть. Ми розійдемося своїми дорогами. Адже я переписав бізнес на батька, і тепер ніхто не зможе шантажувати мене.

Чомусь я відчував провину за ці думки.

Жасмін дала мені координати місця, куди, на її думку, могли відвезти маму.

Сонце вже зійшло. Не можу повірити, що я їду з цією дівчиною, хоча й бачив її у снах.

Мої думки перериває гудок вантажівки, яка їде прямо на нас.

Вантажівка  з'явилася з невідомості  перед нами, мчачи назустріч, немов хижа тварина, готова розтерзати свою здобич. Це вже другий раз за ніч, коли Жасмін опиняємося на волосині від смерті. Моє серце стиснулося від жаху, але не за себе. Я глянув на Жасмін. Її обличчя було блідим, очі широко розплющені від страху. Я намагався приховати власний страх, стискаючи кермо однією рукою, а другою інстинктивно захищаючи Жасмін.

В останню мить вантажівка різко звернула убік, промчавши повз нас на жахливій швидкості. Я видихнув, відчуваючи, як серце б'ється в грудях, немов після виснажливої пробіжки.

-Чорт забирай його!- вигукнув я, зупиняючись та відстібаючи ремінь безпеки і повертаючись до Жасмін. -З тобою все гаразд?

Вона кивнула, не можучи вимовити ні слова. Я знову видихнув, намагаючись заспокоїтися.

-А з тобою все добре? Це ж жах!- не можу стриматися я, вражений її стійкістю. На її місці інші дівчата, ймовірно, вже б ридали в істериці, адже ми тільки що дивом уникнули смерті.

-Нам потрібно поспішити,- промовила вона, і в її очах я побачив щирий страх. -У мене погане передчуття.

Щось було не так. Я відчував це. Її паніка була заразливою, і я не міг ігнорувати її.

Машина знову рвонула вперед, мчачи по  дорозі в невідомість. Ми їхали разом, два незнайомці, об'єднані страхом і жахливим передчуттям, що ось-ось має статися щось жахливе.

***

15 хвилин, що тягнулися вічністю, відділяли нас від місця, де, за словами Жасмін, тримали мою маму. Нарешті, наш автомобіль зупинився на узбіччі трохи далі від старого будинку. Я заглушив двигун і обернувся до Жасмін.

-Ходімо,- сказав я, знімаючи ремінь безпеки. Мої руки тремтіли від хвилювання і страху. Жасмін, немов відчуваючи мій стан, без вагань стиснула мою руку у відповідь.

Вийшовши з машини, ми рушили до похмурого будинку, що ховався в тіні дерев.

Старий будинок справляв гнітюче враження. Фасад, колись яскраво пофарбований, тепер був вицвілим і облущеним, з тріщинами, що рясніли на стінах. Вікна, забиті пилом і брудом, тьмяно світилися в сутінках, немов очі, затьмарені печаллю. Перекошені й пошарпані двері, з фарбою, що злущилася, здавалися запрошувати до темного й лякаючого світу. Дах, протікаючий і вкритий мохом, віщував про роки забуття й запустіння.

Я глянув на Жасмін. Її очі, зазвичай такі яскраві й живі, були сповнені суму й тривоги. Радість від можливої зустрічі з мамою змішувалася з відчаєм, викликаним похмурим виглядом будинку. Сльози, що котилися по її щоках, говорили про біль, який вона затаїла в глибині душі.

-Що сталося?- запитав я з турботою, торкаючись її плеча. Жасмін міцніше стиснула мою руку, намагаючись стримати ридання.

-Коли я була маленькою, і тато ще був добрим, ми  жили тут,"- прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. Її голос тремтів, кожне слово давалося їй з неймовірними зусиллями.

-Ідемо?- запитав я, відчуваючи, як наростає в мені хвилювання.

-Так,- кивнула вона, і ми ступили на поріг старого будинку.

Темрява обійняла нас, коли ми переступили поріг. Інтер'єр будинку був темним і запиленим, з павутиною, що рясніла в кутах. Старі й потерті меблі, з вицвілою й порваною оббивкою, немов свідки минулих часів, мовчки спостерігали за нами. Товстий шар пилу й бруду вкривав підлогу, а повітря було важким і задушливим, просякнуте запахом цвілі й старовини.

Тьмяне світло, що проникало крізь брудні вікна, ледве освітлювало кімнату, створюючи гнітючу атмосферу. Здавалося, сам час зупинився в цьому старому будинку, наповненому примарами минулого й тривогою майбутнього.

Я стиснув руку Жасмін так сильно, що аж кістки хрумтіли. Ми стояли посеред темної кімнати, очікуючи невідомого. Раптом темряву розітнув різкий спалах світла, що заповнив всю кімнату.

І там, посеред жахливого безладу, я побачив свою маму. Вона була зв'язана на стільці, рот їй заклеєний скотчем. Її очі, сповнені страху і благання, зустрілися з моїми. На ній була сіра сорочка і чорні штани, одяг, який я ніколи раніше на ній не бачив.

Жах стиснув моє серце. Я рванувся до мами, щоб звільнити її, обійняти, захистити. Але раптом пролунав гучний постріл, що прорвав тишу кімнати.

Моє серце забилося не від страху за власне життя. Ні, я боявся за Жасмін, за свою наречену.

„Хто стріляв? Чи була вона в небезпеці?”

Мої думки метушилися, а тіло оніміло від жаху.

Я обернувся до Жасмін. Її очі були широко розплющені від жаху, а обличчя бліде, як крейда.

-Жасмін!- вигукнув я, хапаючи її за руки.