Розділ 3

Жасмін 

Донечка, красуне моя, - почула я голос мами. Я стояла сама в темній кімнаті, тримаючи в руці свою м'яку іграшку, зайчика Живчика, якого так назвала мама.

- Мамо? - поспішно запитала я.

Раптом почалася злива, за вікном блискавка сяяла. Я вибігла з кімнати і побігла до мами. Її не було в кімнаті. Я спустилася по сходах і забігла до батькового кабінету, але там тата не було. Раптом я побачила маму. Вона лежала на підлозі, згорнувшись клубочком.

Я тихенько підійшла і торкнулася її плеча маленькою ручкою.

- Мамо? - тривожно запитала я. На очах у мене навернулися сльози.

Коли вона повернулася, я відчула, як по моїм щокам котяться сльози. З її носу текла кров, губа була розбита, і вона плакала.

- Квіточко моя, тобі потрібно врятувати Мію, - прошепотіла вона. Про яку Мію вона говорить?

- Яку Мію? Я не зумію, я ще мала, - відповіла я.

Вона повільно підвелася і схопила мене за руки.

- Поглянь на мене, ти вже досить доросла, годі залишатися п'ятирічною дівчинкою. Ти все зможеш, - гладила мама мене по волоссю.

Потім побачила дзеркало. У ньому відображалася я, але вже не маленька, а доросла.

Мами вже не було, але я чула її голос:

- І пам'ятай, я тебе дуже сильно люблю. Ми ще зустрінемося…

- Мамо! Матусь, не йди!

Різко прокинувшись  сіла на незнайомому мені ліжку. Слова мами про Мію крутилися в моїй голові. Раптом я згадала, що так звуть маму Деміра, і що вона зараз у руках мого батька.

У кімнату забіг Демір. Також згадала, як Дамір казав, що відвезе мене до себе. Ще тиждень тому я його боялася. Його описували як безстрашного, сильного, жорстокого та нахабного хлопчиська. Але зараз мені з ним було спокійно, адже він мене врятував. Якби не він, то я напевно померла б сьогодні.

Дамір сів біля мене, і я швидко все йому розповіла.

-Гаразд, ми врятуємо мою маму, як тільки одружимося,- відповів він. -Цього хоче твій батько, правда?-я кивнула.

Не розумівши, чому тато хоче, щоб я вийшла заміж за Деміра. Напевно, щоб позбутися мене.

-Ні, нам потрібно діяти зараз,- я зістрибнула з ліжка. Він подивився на мене широко відкритими очима.

-Гаразд, зараз ми обробимо твої рани і спробуємо щось зробити, але я навіть не знаю її місцезнаходження.

-Я знаю,- згадала я, коли батько говорив з Леонардо, і він згадував ім'я Мія, а потім наш старий будинок, в якому ми жили ще до того, як батьки розбагатіли. -Я чула розмову батька з Леонардо, його помічником та охоронцем.

Демір подивився на мене, як на дурепу. Я взяла його за руку і підняла з ліжка. 

-Ну давай же!

Я розуміла, що мій сон не був випадковістю. Мама не згадувала Мію, яку навіть не знала.

-Добре, добре, я принесу аптечку, ми обробимо твої рани, а потім підемо туди, куди ти кажеш,- мовив він, думаючи, що я з'їхала з глузду. Звичайно, Демір мені не вірить.

Через хвилину Демір повернувся, сів у крісло біля ліжка і посадив мене навпроти себе. Він почав обробляти мої рани і дмухати на них.

-Все, я закінчив,- сказав він. -А тепер давай спати.

"Що? Він мене взагалі чув, що я йому говорила? Чи забув?"

-Ні, якщо ти мені не допоможеш, я зроблю це сама,- раптом в моїй голові пролунав голос мами, де вона нагадувала мені не залишатися 5-річною дівчинкою.

- Я допоможу, але навіщо це тобі? - розсіяно питає він, добре маскуючи свої емоції, щоб я не змогла їх прочитати.

- По-перше, мені мама завжди сниться, коли має щось погане трапляється, - кажу , трохи хвилюючись.

Дамір киває, намагаючись приховати свою стурбованість.

- А по-друге, - схиляю голову на бік, повторюючи за ним, щоб бачити його очі, - твоя і моя мама навіть не знайомі, але все ж таки мама згадала твою у моєму сні.

Нарешті в його очах промайнуло порозуміння. Здивований і трохи наляканий, він дивиться на мене.

- Ти знаєш, де вони тримають маму? - запитую він.

Я киваю головою, не вірячи власній сміливості.

Демір кидається до шафи, витягує спортивні штани чорного кольору та білу футболку, простягує їх до мене.

- Надягай, я почекаю за дверима, - каже він, серйозним тоном.

З шафи він бере ще одні штани та футболку і виходить, стиснувши щелепи.

Я швидко переодягаюся, серце б'ється шалено в грудях. Виходжу з кімнати і помічаю Деміра, який одягнувся так само, як і я.

Він бере мене за руку, його дотик міцний і рішучий.

- Зможеш йти? - запитує він, трохи хмурячи брови.

- Зможу, дякую, - відповідаю я, стискаючи його руку у відповідь.

Дамір кидає на мене короткий, але сповнений рішучості погляд, і ми вирушаємо в невідомість, готові до всього.

Чи справді мати Даміра та Жасмін були незнайомі?Що чекало на Даміра та Жасмін в місці, куди вони відправились?Що це було за місце?І який поворот долі може статися цієї ночі?