Розділ 2

Демір 

Двері будинку були навстіж відчинені, ніби запрошуючи увійти. Я ступив у темний коридор, відчуваючи незрозумілу тривогу. Раптом з другого поверху долинув пронизливий крик, що розірвав тишу. Не вагаючись, я кинувся нагору, серце калатало в грудях.

Добігши до кімнати, звідки лунав крик, я завмер на порозі. Переді мною, у тьмяному світлі, стояла дівчина. Її обличчя, знайоме мені з тривожних снів, було спотворене жахом і вимазане кров'ю.

Мене охопила хвиля холоду. Це була та сама дівчина, з якою я, згідно догору, мав одружитися. Але що сталося з нею? Хто її так жорстоко скривдив?

В цей момент у пам'яті виринув жахливий спогад. Я, 11-річний хлопчик, заходжу до вітальні і бачу маму, яка лежить на підлозі, вся в крові. Над нею стоїть дідусь, його обличчя перекошене гнівом. Він кричить на неї, звинувачуючи в невдячності, і б'є ногою по животу. Я, не в силах допомогти, сиджу в кутку кімнати, а мама, з кривавою посмішкою на обличчі, намагається мене заспокоїти.

Крик дівчини змусив мене повернутися до реальності. Я стояв у кімнаті, оточений жахом минулого і сьогодення. Що ж тут сталося? Хто скривдив цю дівчину? І яке жорстоке прокляття пов'язує мене з цими трагічними подіями?

 Я хапаю дівчину за руку і тягну до себе. Раптом я помічаю Велора, її батька.

 Я підводжу дівчину до дверей і відпускаю її руку. Потім спокійно підходходжу до Велора.

-Це ти зробив?-з ледь стримуваним гнівом питаю.

- А що з того? Це не твоя справа!-кидає мені виклик. 

Кров у мені закипає. Я хапає Велора за шию і з силою впечатую в стіну.

-Ах, це не моя справа? Ще й як моя! Вона моя наречена! Нагадаю тобі, якщо ти забув! -вимовляю з люттю .

 Дівчина кидається до нас,намагаючись розірвати нас.Я дивлюся на неї, в її очах страх.

-Прошу,відпусти його.-просить вона.Велор відштовхує мене.

-Відпусти мене, щеня! Не лізь не в свою справу!

-Моя справа - це вона! І я не дозволю нікому кривдити її!-мої очі спалахують гнівом.

-Ти навіть імені її не знаєш, як і вона твого. - з насмішкою говорить Велор.

Я беру дівчину на руки, не говорячи нічого у відповідь, і йду до машини.

- Не бійся, я тебе не ображу. - Я сам дивуюся, коли я говорю це з ніжністю. Це відчуття невідоме для мене до сьогоднішнього дня. Дівчина, схлипуючи, ховає обличчя в мої груди. - Я знаю, це все раптово, але я не можу тебе їм кинути. Велор - жорстокий чоловік, він тобі життя не дасть.

- Але він мій батько… а тебе я навіть не знаю. - з жахом мовить вона.

- Мене звати Демір. А ти? - з усмішкою говорю я. Дівчина мовчить, схлипуючи.

- Не бійся, ти не зобов'язана нічого говорити. Просто довіряй мені. - гладжу її по волоссю. Дивно це все, мене завжди дратувало, коли волосся у дівчат було не зібране і завжди заважало, але не сьогодні.

Підношу її до машини, що чекає неподалік. Дівчина пручається, але я рішуче саджу її в салон.

- Їдемо! - звертаюся до Ігната, мого водія.

Під час поїздки я намагаюся ще раз заспокоїти дівчину, яка все ще схлипує.

- Я знаю, що це складно, але нам доведеться одружитися. Це єдиний спосіб захистити тебе від Велора. - м'яко говорю, дівчина здивовано дивиться на мене. - Я не змушую тебе нічого робити проти твоєї волі. Але я прошу тебе, дай мені шанс. Я обіцяю, що буду тебе оберігати і робити щасливою. - вона мовчить, але в очах читається сумнів.

- Поглянь на мене. Я не монстр. - вона дивиться на мене, я не можу прочитати по її очах емоцій.

-Але всі так тебе описують, монстром. - облизує сухі губи і дивиться на мене своїми виразними голубими очима. Я посміхаюся у відповідь.

- Це все лише плітки. - підморгую їй.

- Жасмін, - шепоче вона.

- Який жасмин? - не розумію я. Вона слабо посміхається.

- Моє ім'я, Жасмін.

- Вибач, я не зразу зрозумів. - Чомусь почуваюся винним, хоча таке рідко бувало, майже ніколи.

Куди ми їдемо? - приходить до тями вона.

- До мене, додому. - спокійно промовляю.

- Ні, мені потрібно додому.

- Тобі не потрібно додому, сьогодні ти залишишся у мене. Гаразд? - питаю спокійно.

- Ні, не гаразд.

- Чому це? Ми ж і так через три дні одружимося. - чомусь згадую про одруження, але вже не так, як в перший день, коли я про це дізнався. Зараз навіть з радістю. - Будь ласка, я не можу тебе відвести до нього.

 Вона нічого не каже, але просто повертається до вікна. Як я зрозумів, це гаразд.

  Через декілька хвилин ми вже були біля мого будинку.

  Ігнат зупинив машину, вимкнув двигун і я подивився на Жасмін. Вона все ще сиділа на пасажирському сидінні, не рухаючись і не видаючи жодного звуку. Моє серце забилося сильніше, наповнене тривогою. З 11 років я не відчував такого страху.

Мене охопила думка, що вона померла.

  Чому я подумав про смерть? Її тіло було вкрите порізами та кров'ю.Раптом я помітив, як її груди піднімаються і опускаються, і полегшено зітхнув.

-Слава Богу,- прошепотів я ледь чутно.

Я вийшов з машини і направився до її дверцят. Коли я вже хотів їх відкрити,то побачив тата, який стояв поруч.

-Що ти тут робиш?- запитав я. Він рідко приходив до мене додому, з 17 років я жив сам.

-Я не міг до тебе додзвонитися,- пояснив він. -Ти сказав, що поїдеш до Велора, щоб обговорити весілля. Я почав хвилюватися, коли ти не брав трубку.

-Гаразд,- відповів я. -Проходь у будинок, я потім все розповім.

Я відкрив дверцята і обережно взяв Жасмін на руки. Вона була такою маленькою і  тендітною, і так спокійно спала. Від холодного нічного повітря вона ховала своє обличчя в мої груди.

-Це ж...- почав говорити тато, але я швидко його перебив.