II

Сьогодні перша літературна зустріч в моєму житті. Я предсталятиму свій роман людям, читачам. 

Мене колись запрошували, проте я відмовлявся. Завжди. Не бачив тоді сенсу, та навіть не мав жодного бажання. 

Але чомусь зараз я із задоволенням прийшов. Не відмовив. 

Було відчуття, що варто…

***

Зібралось чимало людей. Я сидів перед ними. Було хвилювання, проте після першого питання про мій роман все тієї ж миті розвіялось. 

– Скажіть, а чому ваш роман називається “Вікторія”? Це пов’язано з реальною людиною?

– Дякую за ваше питання. Але навіть не знаю з чого почати… Все ж, так, це ім’я реальної людини. Я думаю, що багато хто мене зрозуміє. Коли є важлива людина. По-справжньому важлива людина у вашому житті. Я вирішив, що напишу щось для неї. Щось чудове. Та навіть хочу писати далі. Для неї, завдяки їй… Я писатиму.

Я зачаровано розповідав історію написання. А люди, відкривши рота від захоплення, слухали кожне моє слово. Було приємно, що їм цікаво.

Але хтось непомітно пролетів на задніх рядах, немов маленька пташечка. Здається, що це просто була ще одна людина, яка могла запізнитися на літературну зустріч.  Щоб нікому не заважати і не відволікати, тихенько сіла на вільний стілець.

Коли я щось розповідаю, із захопленням, не помічаю як минає швидко час. Це сталось і зараз. Здається, що хвилину тому я тільки-но розпочав, але, роздавши автографи, люди одне за одним почали виходити з приміщення, лишаючи мене на самоті.

Проте хтось на останньому ряду не збирався залишати своє місце.  

“Може, є особисті питання”, – подумав я.

Але з кожною людиною, що покидала своє місце, образ тієї загадкової все чіткіше вимальовувався. 

“Не може бути!”

– ВІКТОРІЯ?!