Розділ 1 "Доля"

Всесвіт віддячить подарунком

в слушний час. Прислухайся до свого

серця і побачиш довкола себе багато див.
                                                                         
 

Сорайя

  Я очманіла, коли зрозуміла, що проспала свою станцію. У мене були грандіозні плани на новий рік, а тепер я стою посеред невідомого мені містечка з валізою в руках і думаю, що робити далі? Я б не думала над цим, якщо б мене не обікрали і не свиснули з кишені все, що у мене було. Я не спала нормально кілька днів, тому так міцно заснула і дозволила себе не тільки обікрасти, але і проїхала своє місце призначення. Але, якщо я зараз залишусь тут, тоді мені світить стати «бурулькою» на цьому самому місці. Мороз такий сильний, що я не відчуваю пальців ні на руках, ні на ногах. До того ж сніг не припиняє йти ні на хвилину, а я вже стою тут пів години. 

   Що робити? Я мала б зараз прикрашати ялинку та пити какао, а натомість пішло усе шкереберть. Станція пуста, я ні в кого не можу попросити про допомогу, а касир до якого я підходила, відповів, що наступний потяг буде завтра і що він йде додому. Я розумію, може щось піти не так, але ж це вже ланцюжок з якихось непорозумінь. Мені кортить плакати. 

   Все не так! Я вперше кудись поїхала і от тобі результат.

   Видихнувши, я прийняла не дуже розумне рішення, але яке воно має бути в такій ситуації, я не знала. Я вирішила йти, куди не знаю, але ж не стояти тут, щоб «дуба дати». Я дівчина з Нью-Йорку і я не розуміла, як мені розібратись в маленькому містечку, в якому я опинилась. 

   Тягнучи за собою свою валізу, я вийшла на якусь дорогу, яка не мала ні кінця ні краю. Хурделиця все більше набирала обертів і я починала жалітись сама собі. Чому це мало статись зі мною? Чому зараз? Чому під новий рік? Я не хочу замерзнути посеред дороги з валізою в руках. Не хочу, щоб мене зжерли вовки, якщо вони тут є. Цікаво, вони тут є? Я почула шурхіт, і перелякано кинувши валізу, побігла з криком в невідомому напрямку, і стукнувшись об щось тверде, впала на п’яту точку. З зойком я простягнула руки вперед і попередила того, хто ховається під каптуром.

   — Я знаю карате. 

   — Вітаю. Але це вам не допоможе вижити, коли стихія – це майстер з полювання на таких, як ви. 

   — Таких, як я?! Що це означає? — Я обурилась так, що забула, що маю боятись. 

   — Підводьтесь. — Незнайомець простягнув мені руку, і я прийняла допомогу. Вставши, я забрала руку і почала обтрушувати свою куртку. — Ви, що потяг прогавили?

   — Я проспала свою станцію. Мене обікрали і я на все це не заслужила. — Хникаючи, скоромовко мовила я.

   — Маєте, що маєте. Так вже сталося. Прийміть цей факт і…

   — Ви знущаєтесь? Ви взагалі нормальний? — У мене шок. Що ця «снігова людина» собі думає?! Я і досі не бачила його обличчя. Каптур, шарф до очей і сніг, який не дає змоги розгледіти цього нахабу - все одне на одне. 

   — Ні. І так, я нормальний. — Кілька слів, які вибісили мене ще більше.

   — Видно, що вам по життю везе і все у вас складається. 

   — Ви не знаєте мене. — Сердито сказав він і у мене підігнулись коліна. А у вас напевно типічні проблеми під назвою - «Зламала ніготь – це кінець світу», і коли ви потрапили у дійсно складну ситуацію, ви не про допомогу просите, а навпаки – робите так, щоб вас кинули на поталу вовкам. 

   — Так тут все-таки є вовки? — Мене щойно вдарили під дих. 

   — Це метафора. Заспокойтеся. Ви не далеко від Нью-Йорка, невдоволена пані. — Він обійшов мене, і піднявши мою валізу, гукнув. — Пішли. 

   — Не піду. 

   — Тоді залишайтесь тут, а завтра про вас буде перший випуск новин – «Нью-Йорк її пам’ятатиме». 

   — Нахаба! Ви нахаба! — І тут до мене дійшло. — Я вам не «невдоволена пані» - я Сорайя. 

   — Добре, Сорайє, пішли не хочу щоб на мені була провина, що я залишив містянку на станції помирати. — Він подивився на мене через плече. — Йдете? Чи лишаєтесь? Бо я, як ви зрозуміли йду. О! До речі – я йду туди, де є гаряче какао та камін. 

   Ці слова змусили мене побігти за ним. 

   — Тут дуже холодно, тому я і погодилась.

   — Ага. — Він похитав головою. — Можна було сказати просто «дякую». 

   — Дякую.

   — Прошу. — Ми пройшли знову до станції, і я побачила розбиту тарахтайку. Ось і «карета». — Куди ви збирались? 

   — Я зняла собі номер за містом на новий рік. 

   — Сама?

   — Так. А що такого?

   — Ні, нічого. Просто не сказав би, що ви скаут. — Засміявся він у шарф. — Просто не розумію я таких жінок, які собі на голову шукають проблем.

   — Тобто, я сама винна, що мене обікрали і я проспала свою станцію? — Моєму обуренню не було меж. 

   — Я не про те. Нема чого їздити одній. 

   Я потупилась. Я ж не могла сказати, що мене покинули прямісінько перед від’їздом. Капець. Звідти і почалася вся непруха. 

   — Що хочу те і роблю. Це не ваша справа. 

   — Якщо чесно, мене мало хвилюєте ви і ваші справи, я просто не хочу…

   — Щоб я була на вашій совісті. Я пам’ятаю.

   — Саме так. — Він відчинив дверцята тарахтайки і промовив. — Прошу.

   — Яка чемність для такого, як ви. Єті. 

   Він розреготався. 

   — Сідайте вже. 

   Я сіла і потерла руки, доки чекала на люб’язного-нахабу, який вмощував мою валізу в багажник. Коли він всівся поруч і завів мотор, він нарешті опустив каптур та шарф, і повернувшись до мене, вигнув брову. Я робила теж саме, а ще я відкрила рота у подиві. Шок. Він не така вже і снігова людина. Темне волосся, зачесане назад, борідка, прямий ніс немов у вікінга, пухкі губи і бездонні сині очі. Нічогенький такий, але – нахаба. 

   — Еее…

   — Закохались?

   — Розмріялись. 

   Він розреготався і коли виїхав на дорогу, сказав.