Розділ 1

Всесвіт віддячить подарунком

в слушний час. Прислухайся до свого

серця і побачиш довкола себе багато див.
                                                                         

 Сорайя

 Я очманіла, коли зрозуміла, що проспала свою станцію. У мене були грандіозні плани на новий рік, а тепер я стою посеред невідомого мені містечка з валізою в руках і думаю, що робити далі? Я б не думала над цим, якщо б мене не обікрали і не свиснули з кишені все, що у мене було. Я не спала нормально кілька днів, тому так міцно заснула і дозволила себе не тільки обікрасти, але і проїхала своє місце призначення. Але, якщо я зараз залишусь тут, тоді мені світить стати «бурулькою» на цьому самому місці. Мороз такий сильний, що я не відчуваю пальців ні на руках, ні на ногах. До того ж сніг не припиняє йти ні на хвилину, а я вже стою тут пів години.

  Що робити? Я мала б зараз прикрашати ялинку та пити какао, а натомість пішло усе шкереберть. Станція пуста, я ні в кого не можу попросити про допомогу, а касир до якого я підходила, відповів, що наступний потяг буде завтра і що він йде додому. Я розумію, може щось піти не так, але ж це вже ланцюжок з якихось непорозумінь. Мені кортить плакати.

  Все не так! Я вперше кудись поїхала і от тобі результат.

​​​​​​  Видихнувши, я прийняла не дуже розумне рішення, але яке воно має бути в такій ситуації, я не знала. Я вирішила йти, куди не знаю, але ж не стояти тут, щоб «дуба дати». Я дівчина з Нью-Йорку і я не розуміла, як мені розібратись в маленькому містечку, в якому я опинилась.

  Тягнучи за собою свою валізу, я вийшла на якусь дорогу, яка не мала ні кінця ні краю. Хурделиця все більше набирала обертів і я починала жалітись сама собі. Чому це мало статись зі мною? Чому зараз? Чому під новий рік? Я не хочу замерзнути посеред дороги з валізою в руках. Не хочу, щоб мене зжерли вовки, якщо вони тут є. Цікаво, вони тут є? Я почула шурхіт, і перелякано кинувши валізу, побігла з криком в невідомому напрямку, і стукнувшись об щось тверде, впала на п’яту точку. З зойком я простягнула руки вперед і попередила того, хто ховається під каптуром.

  — Я знаю карате.
  — Вітаю. Але це вам не допоможе вижити, коли стихія – це майстер з полювання на таких, як ви.
  — Таких, як я?! Що це означає? — Я обурилась так, що забулась, що маю боятись.
  — Підводьтесь. — Незнайомець простягнув мені руку, і я прийняла допомогу. Вставши, я забрала руку і почала обтрушувати свою куртку. — Ви, що потяг прогавили?
  — Я проспала свою станцію. Мене обікрали і я на все це не заслужила. — Хникаючи, скоромовко мовила я.
  — Маєте, що маєте. Так вже сталося. Прийміть цей факт і…
  — Ви знущаєтесь? Ви взагалі нормальний? — У мене шок. Що ця снігова людина собі думає?! Я і досі не бачила його обличчя. Каптур, шарф до очей і сніг, який не дає змоги розгледіти цього нахабу - все одне на одне.
  — Ні. І так, я нормальний. — Кілька слів, які вибісили мене ще більше.
  — Видно, що вам по життю везе і все у вас складається.
  — Ви не знаєте мене. — Сердито сказав він і у мене підігнулись коліна. А у вас напевно типічні проблеми під назвою - «Зламала ніготь – це кінець світу», і коли ви потрапили у дійсно складну ситуацію, ви не про допомогу просите, а навпаки – робите так, щоб вас кинули на поталу вовкам.
  — Так тут все-таки є вовки? — Мене щойно вдарили під дих.
  — Це метафора. Заспокойтеся. Ви не далеко від Нью-Йорка, невдоволена пані. — Він обійшов мене, і піднявши мою валізу, гукнув. — Пішли.
  — Не піду.
  — Тоді залишайтесь тут, а завтра про вас буде перший випуск новин – «Нью-Йорк її пам’ятатиме».
  — Нахаба! Ви нахаба! — І тут до мене дійшло. — Я вам не «невдоволена пані» - я Сорайя.
  — Добре, Сорайє, пішли не хочу щоб на мені була провина, що я залишив містянку на станції помирати. — Він подивився на мене через плече. — Йдете? Чи лишаєтесь? Бо я, як ви зрозуміли йду. О! До речі – я йду туди, де є гаряче какао та камін.

  Ці слова змусили мене побігти за ним.

  — Тут дуже холодно, тому я і погодилась.
  — Ага. — Він похитав головою. — Можна було сказати просто «дякую».
  — Дякую.
  — Прошу. — Ми пройшли знову до станції, і я побачила розбиту тарахтайку. Ось і «карета». — Куди ви збирались?
  — Я зняла собі номер за містом на новий рік.
  — Сама?
  — Так. А що такого?
  — Ні, нічого. Просто не сказав би, що ви скаут. — Засміявся він у шарф. — Просто не розумію я таких жінок, які собі на голову шукають проблем.
  — Тобто, я сама винна, що мене обікрали і я проспала свою станцію? — Моєму обуренню не було меж.
  — Я не про те. Нема чого їздити одній.

  Я потупилась. Я ж не могла сказати, що мене покинули прямісінько перед від’їздом. Капець. Звідти і почалася вся непруха.

  — Що хочу те і роблю. Це не ваша справа.
  — Якщо чесно, мене мало хвилюєте ви і ваші справи, я просто не хочу…
  — Щоб я була на вашій совісті. Я пам’ятаю.
  — Саме так. — Він відчинив дверцята тарахтайки і промовив. — Прошу.
  — Яка чемність для такого, як ви. Єті.

  Він розреготався.

  — Сідайте вже. 

   Я сіла і потерла руки, доки чекала на люб’язного-нахабу, який вмощував мою валізу в багажник. Коли він всівся поруч і завів мотор, він нарешті опустив каптур та шарф, і повернувшись до мене, вигнув брову. Я робила теж саме, а ще я відкрила рота у подиві. Шок. Він не така вже і снігова людина. Темне волосся, зачесане назад, борідка, прямий ніс немов у вікінга, пухкі губи і бездонні сині очі. Нічогенький такий, але – нахаба.

  — Еее…
  — Закохались?
  — Розмріялись.

  Він розреготався і коли виїхав на дорогу, сказав.

  — Я Картер.
  — О, то у Єті є ім’я. Рада знати.
  — Ви завжди така заноза в дупі? Це вроджене, чи як?
  — Чи як. — Хмикнула я. — А як ви б реагували на такі вибрики долі? Ви б були задоволені?
  — Якщо б я знав, що нічого не можу вдіяти, я б принаймні не скиглив. А ще, я вірю, що все робиться не просто так.
  — Ой, ця філософія…
  — Я просто кажу про те, що знаю.
  — І звідки такий досвід?
  — Ось це вже, Сорайє не ваша справа. — Він повернув у бік, знаючи скоріше дорогу по пам’яті, ніж він її бачив. Бо як інакше, коли її замело і не видно?!
  — Ви, як я зауважу, теж не завжди радий. От я вам звалилась на голову, - і ви не раді.
  — Але я прийняв ситуацію і не…
  — Скиглю. Я пам’ятаю.
  — Саме так.
  — Дякую, що назвали мене «ситуацією».
  — Завжди будь ласка, Сорайє.
  — Ви відвезете мене до якогось готелю?
  — Ні.