Розділ 1 «Доля»

Всесвіт віддячить подарунком у слушний час. 

Прислухайся до свого серця й побачиш 

довкола себе багато див.

Сорайя.                                                                             

   Я очманіла, коли зрозуміла, що проспала свою станцію. Мала грандіозні плани на Новий рік, а тепер стою посеред невідомого містечка з валізою в руках і думаю: що робити далі?

   Я б не зважала на це, якби мене не обікрали та не свиснули з кишені все, що було. Не спала нормально кілька днів, тому так міцно заснула й дозволила себе не тільки обікрасти, а й проґавила своє місце призначення.

   Але якщо зараз залишусь тут, то мені світить стати «бурулькою». Мороз такий лютий, що не відчуваю пальців на руках і ногах. До того ж сніг не припиняє йти ні на хвилину, а я вже стою тут пів години.

   Що робити? Мала б зараз прикрашати ялинку та пити какао, а натомість усе пішло шкереберть. Станція пуста, ні в кого попросити про допомогу. Касир, до якого підходила, відповів, що наступний потяг буде завтра — і що він йде додому.

   Розумію, що щось може піти не так, але це вже ланцюжок суцільних непорозумінь. Мені кортить плакати. Все не так! Вперше кудись поїхала — й от результат.

   Видихнувши, прийняла не надто розумне рішення. Яке воно мало бути в такій ситуації — не знала. Вирішила йти куди-інде, аби не стояти й не «дуба дати». Я — дівчина з Нью-Йорка, і геть не розуміла, як орієнтуватися у маленькому містечку.

   Тягнучи за собою валізу, вийшла на дорогу, яка не мала ні кінця, ні краю. Хурделиця набирала обертів. Чому це сталося зі мною? Чому зараз? Чому під Новий рік? Я не хочу замерзнути посеред дороги. Не хочу, щоб мене зжерли вовки. Цікаво, вони тут є?

   Почувши шурхіт, я перелякано кинула валізу й побігла в невідомому напрямку. Стукнувшись об щось тверде, впала на п’яту точку. З зойком простягнула руки вперед і попередила того, хто ховався під каптуром:

   — Я знаю карате!

   — Вітаю. Але це вам не допоможе вижити, коли стихія — майстер із полювання на таких, як ви.

   — Таких, як я?! Що це означає? — я обурилася так, що забула про страх.

   — Підводьтеся. — Незнайомець простягнув мені руку. Я прийняла допомогу, а вставши, одразу забрала долоню й почала обтрушувати куртку. — Ви що, потяг проґавили?

   — Проспала станцію. Мене обікрали, і я на все це не заслужила! — хникаючи, скоромовкою мовила я.

   — Маєте, що маєте. Так вже сталося. Прийміть цей факт і…

   — Ви знущаєтесь? Ви взагалі нормальний? — у мене шок. Що ця «снігова людина» собі думає?! Я й досі не бачила його обличчя. Каптур, шарф до очей та сніг — усе заважало розгледіти нахабу.

   — Ні. І так, я нормальний, — коротко кинув він.

   — Видно, що вам по життю щастить і все складається.

   — Ви не знаєте мене, — сердито сказав він, і в мене підігнулися коліна. — А у вас, напевно, типові проблеми під назвою «зламала ніготь — це кінець світу». Коли ви потрапили в дійсно складну ситуацію, то не про допомогу просите, а навпаки — робите так, щоб вас кинули на поталу вовкам.

   — Так тут все-таки є вовки? — мене ніби вдарили під дих. Метафора... ну звісно.

   — Це метафора. Заспокойтеся. Ви недалеко від Нью-Йорка, невдоволена пані, — він обійшов мене, підняв валізу й гукнув: — Пішли.

   — Не піду. Ще чого!

   — Тоді залишайтеся тут. Завтра про вас вийде перший випуск новин: «Нью-Йорк її пам’ятатиме».

   — Нахаба! — і тут до мене дійшло. — Я вам не «невдоволена пані» — я Сорайя.

   — Добре, Сорайє, пішли. Не хочу, щоб на мені була провина за померлу містянку. — Він подивився на мене через плече. — Йдете? Чи лишаєтесь? Бо я йду. До речі — туди, де є гаряче какао та камін.

   Ці слова змусили мене побігти за ним. Гаряче какао... Зараз я готова на все заради нього.

   — Тут дуже холодно, тому я й погодилася.

   — Ага, — він похитав головою. — Можна було сказати просто «дякую».

   — Дякую.

   — Прошу.

   Ми повернулися до станції, де стояв старий тарахтій. Ось і «карета». Він серйозно? Ця бляшанка ще їздить?

   — Куди ви збирались? 

   — Зняла номер за містом на Новий рік.

   — Сама?

   — Так. А що такого?

   — Нічого. Просто не сказав би, що ви скаут, — засміявся він у шарф. — Не розумію жінок, які шукають пригод на свою дупу.

   — Тобто я сама винна, що мене обікрали? — обуренню не було меж. Який же він грубіян!

   — Я не про те. Нема чого їздити одній.

   Я потупилась. Не могла ж сказати, що мене покинули прямісінько перед від’їздом. Капець. Звідти й почалася вся лавина невдач.

   — Що хочу, те й роблю. Це не ваша справа.

   — Якщо чесно, мене мало хвилюєте ви та ваші справи, я просто не хочу…

   — Щоб я була на вашій совісті. Я пам’ятаю.

   — Саме так. — Він відчинив дверцята тарахтія й промовив: — Прошу.

   — Яка чемність для такого, як ви. Єті!

   Він розреготався. 

   — Сідайте вже.

   Я сіла й потерла руки, доки чекала на люб’язного нахабу, який вмощував мою валізу в багажник. Коли він всівся поруч і завів мотор, нарешті опустив каптур та шарф. Повернувшись до мене, вигнув брову.

   Я робила те саме — і відкрила рота від подиву. Шок. Він не така вже й снігова людина. Темне волосся, зачесане назад, борідка, прямий ніс, немов у вікінга, пухкі губи й бездонні сині очі. Нічогенький такий, але — нахаба.

   — Еее…

   — Закохалися?

   — Розмріялися.

   Він розреготався й, коли виїхав на дорогу, сказав: 

   — Я Картер.

   — О, то в Єті є ім’я. Рада знати.

   — Ви завжди така заноза в дупі? Це вроджене чи як?

   — Чи як, — хмикнула я. — А як ви б реагували на такі вибрики долі? Були б задоволені?

   — Якби я знав, що нічого не можу вдіяти, то принаймні не скиглив би. А ще я вірю, що все робиться не просто так.