***

Я підійшов до каси, але там мене чекав, не дуже приємний сюрприз. Там була черга, але вона швидко рухалася. Нарешті дійшла вона й до мене.

— Будь ласка, до імені Т. Г. Шевченка на Київ-Маріуполь. – цей поїзд мав бути найближчим, мав бути...

— Ізвєніть, но поїзд отменьон, – чим мені не подобався Київ, що тут кожен другий намагався говорити по російські. Столиця України, що й сказать... Ех... Ні мовні закони, ні активісти, не могли  з цим справитися. Я особливо не кіпішував, просто говорив українською, хоча російською і володів, але то для росіян на російських форумах.

— А чому, можна дізнатися?

— Там ґдето аварія, точнєє не моґу сказати.

— Добре зрозуміло, – хоча що зрозуміло – нічого не зрозуміло.

Довелося йти в зал очікування. Скільки тут доведеться не відомо. Тут був великий телевізор під стелею і йшли новини. „Китай переміг ковід девʼятнадцять, місто Ухань ще на карантині, але поступово зменшується кількість хворих і...” – тараторила ведуча новин. Що ж приємні новини, замість „пандочка народила”.

Пізніше розповіли й про аварію. Не погано, не погано, дуже погано, пригадалися слова капітана Рябенка. Аварія була жахлива, але Бог милував жертв не було, хоча збитків було вдосталь.

„На станції Городище, стався схід вагонів з нафтопродуктами, на жаль частина цистерн перевернулася і виникла пожежа. На разі вогнеборці приборкують вогонь, рух поїздів в цьому напрямку припинено”. – розповідав кореспондент з місця подій, на фоні пожежі.

Що ж чекати доведеться довго, вочевидь. Тож я вирішив подзвонити коханій.

— Привіт. Що ти там ще не скучила?

— Привіт, а що це на щось повпливає?

— Звичайно, як же інакше. – я усміхнувся.

— Ти довго ще у відрядженні своєму будеш?

— Якщо чесно, то з роботою я вже справився. Але чула в Городищі залізнична троща сталася?

— Ні, а що там? – я вже чув занепокоєння в голосі Наталі.

— Та цистерни загорілися, чи що, я сам ось тільки в новинах побачив. Тому поки чекаю, на розвиток подій.

— Ясно... А в мене для тебе є сюрприз, але тільки по приїзду скажу, – от хитрунка.

Я постарався вивідати, але ми ще довго розмовляли про усе на світі, часу було вдосталь, та тільки не про сюрприз. Вже аж оператор відключив зʼєднання на шістдесятій хвилині розмови. І поки я думав, чи набирати знову зайшли вони. Дві пари. Відразу кинулися мені в очі. Ніби й звичайні люди, але щось до них притягувало, я не міг зрозуміти, що саме. Загорілі, ніби тільки з курорту, але не видно, що не дуже багаті.

— Тобі треба з ними познайомитися, – зʼявився напис на екрані з характерним писком. Я аж підскочив на місці.

— Хто вони? – надрукував я, бо говорити, попри наявність нині всяких гарнітур, не наважився, бо виглядало б це зі сторони дивно, якби звичайно хтось би звернув на це увагу.

— Не важливо, дізнаєшся. – і чат зник. Що ж Земля дарма не просить щось робити, тож мусів слухатись.

Це були Василь, Степан, Марина та Іра. Те що вони мені розповіли, було ще дивовижніше, ніж моє спілкування з Землею. Відчуваю пригоди тільки починаються...

Дякую за прочитання.

Маю надію, Вас сподобалася історія.

Вона ще не закінчена, але думаю з вашою допомогою і підтримкою буде продовжена. А поки можете почитати „Політ”. Якраз і дізнаєтеся кого зустрів на вокзалі Микита.