11

Тож робота кипіла, час біг, Олег навіть пробував мене погодувати, і питав чим допомогти, але я не зважав. Ну який з нього тут помічник, а їсти поки не хотілося.

Все частіше і в більшій кількості символи ставали зеленими, білими та синіми. Червоні зникали, але на жаль не так швидко, як хотілося.

Я дуже вимотався і фізично і морально. Ті кляті знаки вже мерехтіли в очах. Але хто як не я...

— Все, перерва, давай, що ти там приготував. – я підійшов до Олега, а той і дійсно накрив вже на столику справжню поляну.
— О перекур! Разрєшіте доложіть о трапезі, – настрій Олега покращився, бо попри таємний бункер, який його захоплював, він вже відверто тут знудився, щось натискати я забороняв, а площа тут була скромна для прогулянок.
— До речі так. Земля курити можна?
— Можна Машку за ляшку... – о почуття гумору це добре, отже ще трохи й буде, як нова наша прекрасна і родюча Земля.
— О, вона говорить... А чому ж я тоді сумував скільки?
— Я не могла раніше, надто критично все було, ви вчасно прибули, ще б трохи й...

Я лиш махнув рукою, нехай спілкуються. Почав наминати провізію. Згодом Земля таки дозволила перекурить, тут вентиляція і фільтри, а з рештою памʼятаю, тут навіть фон надто малий, аж надто чисто.

Перекусивши, перекуривши й навіть завʼязавши сало, наслухавшись їхніх теревенів, а їм було про що поговорити, як не дивно. Я „начаклував” з поміччю кода собі навушники з класичною музикою. Саме те що треба, не заважає хоча б працювати. Я продовжив.

Скільки ми тут сиділи не відомо... Годинники, як і минулого разу зупинилися, дата та ж сама 31 лютого 1888... Ну принаймні дата не стрибала... Але я таки справився. Де інде потрапляли ще помаранчеві символи, але вони швидко міняли колір на прийнятний. Коли на білий, коли на зелений, чи синій. Земля вже справлялася сама. Що ж поживу якийсь час спокійно.

Але про всяк випадок зробив уже три консольки. Одна то телефон вдома. Я його, так би мовити, оживив. Інший вийшов з моєї запасної нокії „одинадцять два бублика”, як ми її ніжно називали в часи її популярності. А третьою жертвою був смартфон Олега.

Зовні нічого не змінилося і він міг і надалі ним користуватися, як і раніше, але в разі чого... З ним буде легше зустрітися. На додаток, всі консолі підсилив. Екрани тепер були не зі звичайного скла. Та й корпуси теж не китайський пластик.

Це тепер були алмаз і титан, або майже таке щось, принаймні за міцністю були матеріали, з яких були зроблені гаджети Зробив, що міг.

Тож подякував Землі за гостинність та почав уже було збиратися, але знов глянувши на телефон, згадав, що мучило мене вже давно одне питання.

— Земле, а чому саме 31 лютого 1888, як на тому надгробку, так і на наших екранах нині, замість дати?
— Ви не повірите.
— Та говори, мені теж цікаво, що за прикол такий...
— Добре. – ні ну точно вона усміхалася нині своєю невидимою усмішкою, саме усміхалася, як мати до малят, а не посміхалася, як гопник до своєї жертви. – Це дата створення світу, так би мовити, перші коди по перших кодах.
— Тобто, а як же всі дати, що раніше були, вся історія, археологи щось же знаходять, не розумію нічого, – Олег ще не зовсім звик, що тут можливе все...
— Ваша історія вся вигадка. Навіть про вчорашній день правду важко відшукати. Так все задумано. А знахідки... Вони або заплановані, або рештки старого коду.
— Тобто старого, – вже не витримав я.
— Іноді коректор не встигає запобігти катастрофі, іноді коректора не можливо знайти. Різні випадки бувають. От код і самознищується. А на руїнах старого коду починається оновлення з нуля...
— Ого і яке ж це вже оновлення?
— Дійсно яке? – не відставав і я.
— А ви здогадайтеся, – ні вона точно усміхнена, її веселить ситуація.
— Тридцять перша, – мовив Олег.
— Ні.
— Тисяча...
— Вісімсот вісімдесят восьма, – договорила замість мене Земля.
— Ніху... собі, – не змовляючись синхронно висловили ми з Олегом свою стурбованість ситуацією, що склалася.
— Десь так...

— Але ж зараз дві тисячі двадцятий уже.

— А якби ти не впорався, або ще завагався, міг би стати тисяча вісімсот вісімдесят девʼятим, уже найближчим часом.