10

— Вставай давай, скільки я тебе ще будитиму сплюха.

— А... – я протирав заспані очі, бо ж знову я гуляв по сні й переглядав „цікаві” картинки. „Чому саме я?”, – луною розлетілося запитання в моїй голові.

— Що а? Вчора мене в шию гнав, а сьогодні спиш. І як ти тільки можеш спати у такий дубарь, – і дійсно від нашого багаття майже нічого не лишилося і витягнувши ногу зі спального мішка я відчув відчутний холод, від якого зрештою і прокинувся остаточно.

Ми з Олегом поновили багаття, попили кави, на жаль чаю ніхто не додумався взяти, і почали збиратися. Пройшли повз ті ж ворота, що давно вже просилися бути відірваними остаточно і почали шукати наш люк-портал. Олегу було важко, бо він не памʼятав про нього.

Шукали його хвилин десять. І це ще добре, що зима виявилась без снігу. Бо тоді мали б шанс обидвоє туди полетіти. Спочатку я думав спускатися сам, а Олег би тримав мотузку, але він ще той жук. Швидко знайшов до чого її привʼязати, а це було „вушко” на бетонній плиті з арматури, за котре чіпляв її певно кран при укладанні.

Тож ми почали спускатися. Звісно по черзі. Вже в середині Олег аж присвиснув.

— Нічого собі! І ти хочеш сказати, що впав сюди й зостався цілим?

— Я ж впав на рюкзак...

— Все одно не віриться, ну давай, як там, сім-сім откройся, чи що.

Звісно ніякий сім-сім не відчинився, а  мене аж перегнуло пополам від сміху. Боже, який сім-сім...

— Немає ніякого сіма. – все ще не міг справитися зі сміхом я, – Осьо...

— Ну то показуй, – Олег одночасно ніби й надув губи, але теж усміхнувся, – А то я ж не в курсі.

Я віднайшов ту „цеглину” і наступив на неї. Ось і знову почав відкриватися прохід і в ньому загорілося світло. Хоча в Олега очі так світилися, що можна було використовувати замість ліхтарів.

Ми пройшли знову цим стерильним коридором. Подумати тільки скільки часу вже минуло, а тут нічого не змінилося. Олег оглядав все навкруги зі щирою цікавістю. Напевне я таким же був тут вперше.

Двері, як і минулого разу відчинилися самі й ми пройшли в кімнату. Екран весь був у багряних відтінках.

 — Помилка на помилці, помилковий секс... – перефразував я жарт про шутку від „Загорецька...”

— Нічогенький кабінет інформатики. І що мені робити?

— Почуватися, як вдома, але памʼятай...

— Що в гостях, – не дав завершити Олег.

— Ну що, привіт, Земля.

— На екрані зʼявилося зображення руки, що помахала, а потім жестом показала на клавіатуру.

Я зрозумів, помилки гнітили Землю, тож взявся їх правити. І цього разу це було дуже важко. Випадок був запущеним. „Цікаво, як з цим Земля справлялася без мене?” – не встиг подумати я, як почув: „До тебе був інший Коректор.”

Що ж не дарма я тут сидів, вже є прогрес, але роботи ще було багато. Тож поки Олег грався телефоном, поглядаючи на мене. Я, що той барабанщик, лупив по клавіатурі. Але помилок, було враження, не ставало менше. Невже я тут до старих віників затримаюся?