9

Наталка була якоюсь дивною. Здавалося, щось хоче сказати, але мовчить. Розберемося з цим пізніше. Бо реально, думки мої б

витали там... В тому клятому коді. Іноді прямо пахло тією небезпекою. Земля не любить чекати, або вже припікає їй гарно.

Новорічні реклами з тими червоними фурами та знижками на побутову техніку, яка перед ними ледь не вдвоє дорожчала, чомусь, вже викликали нудоту. Тож я вимкнув телевізор і ліг спати.

І тут, з одного, так би мовити, телевізора, перейшов в інший. Земля вирішила показати мені картинки. Що ж такого кошмару нікому не побажаю. Хоча спочатку нічого страшного й не було.

Я стояв серед мегаполіса. Ні на Київ це не схоже, щось набагато більше. По тротуару ходили люди, безліч людей, не менше й автівок на дорозі. Поступово темп збільшувався. Диск сонця зникав і зʼявлявся, а пішоходів, як і машин ставало менше. Перестали створюватися затори. У все в більшій кількості вікон хмарочосів була темнота.

Поступово, я перестав помічати сонце, як об'єкт. Просто пляма світла, котра проносилася з великою швидкістю. „Швидка перемотка, мда цікавенне ж кіно”. – подумав я.

А кіно й дійсно було цікавим. Апокаліптичним. На вулицях стало пусто, а потім зʼявилися нові мешканці. Асфальт вкривався тріщинами й з них проростали паростки. Поступово місто перетворювалося в джунглі.

Багатоповерхівки розсипалися на очах. Спочатку з них сипалися уламки скла, а потім і їх каркаси почали хилитися. А далі ніби доміно все падало і лиш пил підіймався ледь не до неба.

І різко все осяялося, з різних сторін спалахи та клуби диму. Все миттєво почорніло, і дерева почали вʼянути, і падати. А в кінці я почув її голос: „Часу обмаль, весь світ приречений, поспіши...”

Святкувати Новий Рік вже бажання не було, я вичікував час. Звісно, я не виказував нікому нічого, але душа була не на місці.

Тож, як тільки подзвонив Олег, я не чекав ні хвилини. На роботі написав заяву на відпустку без збереження, коханій сказав, що термінове відрядження. Зібрав рюкзак, цього разу таки вкинув мотузку. І рушив на вокзал. Все ж потягом і швидше і безпечніше.

Олег зустрів мене і вже знайомим маршрутом ми поїхали у знайомому напрямку. Засиджуватися в його лісовій хатині не стали. Бо час підганяв. То ж і маршрут довелося змінити і йшли ми майже по прямій. Хоча справжні сталкери так і не ходять.

Вже серед ночі ми були в Чорнонобиль-2. Але шукати той нещасний люк не наважилися. Бо темно було, як в афроукраїнця... самі знаєте де. Тож знову ночували, що правда тепер на території комплексу. Знайшли невелику глуху кімнату. І розпалили багаття. Вночі диму не видно. А вогонь за стінами теж. Хоч якесь тепло. Бо зима хоч і без снігу, але ж зима. Тим більше вентиляція була добротною. Дим йшов у неї, і тепло від багаття і не задихнемося. Хоча запах копченої рибки нам гарантований.