1

Спав я як убитий. Навіть будильника не почув. Сам не знаю навіщо його ввімкнув, мабуть, на автоматі. 

Прокинувся близько дванадцятої. Добре, що я у відпустці, бо вже б літав, як ужалений, збираючись і паралельно вислуховуючи прочуханку начальника.

Тож я потягнувся і поплентався на кухню. Заварив свій улюблений чай і пішов на балкон. Так зазвичай ідеальним вважається кава з цигаркою, але з чаєм теж не погано.

Місто за вікном гуділо звуками машин, поїздів та всяких установок. Місто жило, не було тієї всепоглинаючої тиші. Чудово. Бо тиша вже трохи набридла.

У кімнаті пікнув телефон. „Ну кому там не спиться о дванадцятій ранку”, – пробубнів я, бо тривалий сон ще не зовсім мене відпустив.

Там була смс від Наталки, і кілька пропущених від неї. Оце я міцно спав,  навіть дзвінок не почув. «То ми сьогодні зустрінемося? Чи ти вже забув?» – написано було в повідомленні. Я, щоб не втрачати час подзвонив. І ми домовилися про зустріч в кафе «Мрія». Воно було далеченько від мене, але затишне, з літнім майданчиком і дуже смачними десертами. Я швидко навів порядок на своєму обличчі, бо ж вигляд мав ще той. І зібравшись вийшов.

Ходьбою пішки мене вже не злякаєш, тому вирішив прогулятися. Обрізані, аж занадто дерева мали ще той вигляд. Одні стовбури лишили, чи то так перелякалися, після того випадку, як дерево впало на людей під час урагану, чи комусь треба були дрова. Хто їх знає. Але дерева буквально зарізали. Чи виживуть вони? Будемо сподіватись.

В кафе я прийшов завчасно. Люблю приходити раніше. Через те, що був понеділок, народу було мало. Це дуже добре. Не люблю шум, ви ж уже знаєте. Замовив каву і став чекати.

І вона зʼявилася ще гарніша ніж вчора. Це вже потім я дізнався, що вона жила неподалік. Стильне демісезонне пальто синього кольору так личило до її блакитних, як небо очей. А свої я не міг відвести. Ну хоч бери і картину малюй, але художницьких талантів я не мав. А жаль.

— Привіт, щось не так? – мовила вона, а в мене ніби відібрали мову.

— Ні, той, цей, як його... Ти просто сьогодні, ще гарніша ніж вчора. Я прямо закохався.

— Якщо чесно, то ти теж трохи ліпший маєш вигляд, – і вона усміхнулася, а очі її, вони поглинали мене всього. Як бездонні озера, з кришталево чистою водою.

І ми засміялися. Замовили десерт та молочний коктейль. Час спливав, як мить, і вже скоро почало смеркатися. Я оплатив наше частування і ми вийшли на прогулянку. А чим ще займатися на першому побачинні?

— А ходімо до річки, – неочікувано мовила вона.

— Та ну, ще холодно, та й без купальника я, – засміявся я, а зі мною і вона, вочевидь жарт вдався.

— Нічого страшного, я теж. Та й хто тобі казав, що ми будемо купатися?

— Дійсно. Але чомусь ріка в мене завжди так асоціюється, а купальний сезон ще не скоро. Ти ж не морж? – і ми знову засміялися.

Трохи пройшовши, ми підійшли до річки. Сніги якраз розтали, тому вона була повноводна і відчувалася прямо сила в цій стихії. Вода зносила різне сміття, як сухі куширі, так і людське, чи то нелюдське сміття. Бо лише нелюди можуть так не любити своє місто, та й природу загалом.

Нас так захопили ці води, що стрімко текли в напрямку моря, що неочікувано ми обнялися і... Немов хтось сторонній підштовхнув і ми поцілували один одного.

Боже, який божественний запах і смак мала вона. Я просто не міг відірватися, як від холодного джерела серед спеки літа. Але все приємне має колись закінчуватися. І прогулянка наша не була виключенням.

Всю дорогу до її дому ми мовчали. Кожен думав про своє. Біля під'їзду я ще раз її поцілував, і вона відповіла. Та раптом...

— Пішла вона на годинку якусь, скільки можна тебе чекати,  – вийшов якийсь чоловік, на вигляд трохи старший від нас, у моїй голові вишикувалися варіанти...

— Знайомтесь, – перебила потік думок Наталі, – Мій старший братик Стас, а це Микита...

— Дуже приємно, – промовили ми синхронно, та потисли руки.

— До зустрічі, мені вже пора, – цьомнула вона ще раз мене і пішла разом зі Стасом до будинку.

А я стояв, не маючи сили зрушити з місця.