***

Що ж життя наше гра, а ми користувачі без права суперкористувача, але з вибором. Я ще не все розумів в цій ситуації, тому просто дивився як йолоп на екран смартфону, чи то консолі.

У верхньому кутку був невеликий квадрат, в котрому пливли відомі вже мені символи. Так стоп, номер Наталі, саме так просила вона себе називати, на західний манір. Якась Наталі Портман була її кумиром. Я особливо акторами не цікавлюся, тому хто це така пізніше гляну у мережі. Я швидко зберіг номер.

Треба було б зателефонувати, але говорити вже сил не було. Тому я швидко набрав смс: «Це Микита» і відправив. Завтра розберемося з цим всім. А сьогодні вже вечоріло, а точніше було вже досить темно, хіба ліхтарі висвітлювали трохи дорогу.

Тож я направився у батьківську квартиру. Батьки лишили мені її після смерті бабусі й дідуся і поїхали до села. Город, невеликий ставок, за ним і ліс, що ще треба людям, котрі тільки вийшли на заслужений відпочинок.

Попри пізню пору бабусі ще сиділи на лаві біля під'їзду. Уявляю тільки, що вони там шептали після того, як я зайшов до підʼїзду. Бо вид в мене був ще той.

Забіг у квартиру, поставив чайника і поки він мирно шумів, пішов до ванної кімнати. Ванна набиралася повільно. Не було бажання стояти під душем, та й напір був слабкий.

Залив окропом чай, у своїй улюбленій прозорій чашці, привезеної з Одеси, точніше їх було три, але ця єдина лишилася. І пішов на балкон. Так саме те що ви подумали. Ніяк не кину. Хіба недокурком об асфальт.

Заглянув в мережу. Ввів в пошук „Наталі Портман”. Висвітилися світлини з фільму „Леон кілер”. Що ж певна схожість моєї Наталі та актриси, що грала Матільду є. Не геть близнючки, але...

Так треба трохи відпочити й втрясти все по поличках. Все завтра. Ранок вечора мудріший. Бо інакше моя довбешка не витримає. І доведеться переселитися в сусідній квартал(там божевільня, якщо що), але щось не кортить.