Глава 7

Векла відчувала надзвичайну силу, котра струменіла по тілу. Як же добре, що вона якимось дивом змогла розгледіти двоєдушника в образі Михася. Невинна душа хлопчини постраждала через неї, тому вона й виправить свою помилку. Хай навіть ніколи не дізнається про долю власного сина, та припинить перетворення Силобора.

— Сьогодні вночі він встане вбивати. Та я вже чекатиму на нього.

Вона метушилася до вечора, готуючись до зустрічі зі своїм раніше союзником, а тепер — заклятим ворогом.

— Цього разу не втечеш — буду хитрішою. Доведеться якось відволікти Мальву, бо спокою клята дівка не дасть.

***

Кладовище зустріло відьму мертвим спокоєм. Поки-що навколо панувала тиша, лише зрідка кричали нічні птахи та пищали наполохані миші. Повний місяць неквапом вислизнув посеред хмар, освітивши свіжі могили. Білий туман клубочився над землею, приховуючи таємниці мертвих.

Раптом на одній могилі заворушилася земля. Тіло талановитого маляра, а тепер — кровожерливого упиря, прагнуло вибратися на волю і втамувати нестримний голод. Тонкі руки з видовженими нігтями, що скоріше нагадували кігті хижого звіра, посилено рвали землю, намагаючись швидше вибратись з тісної могили. Вже показалася голова, обтягнута блідою шкірою, рот відкрився, показуючи гострі зуби. Руки відгрібали землю в сторони, поступово витягуючи тіло, яке тільки на вигляд здавалося слабким. Упир уже повністю звільнився від землі і одним ривком стрибнув на сусідню могилу, принюхуючись і обдивляючись навсібіч.

Чудовисько підняло голову до місяця і надсадно завило, заверещало, скликаючи підданих.

— Не так швидко, любчику, — мелодійний голос, здавалось, відлунював звідусіль.

Упир завертів головою у пошуках швидкої поживи. Він був дуже голодним, а тут здобич сама прийшла в руки. Та сьогоднішня ніч підготувала ще один сюрприз. Прямісінько перед ним вискочила білява дівчина, націлюючись у груди осиковим кілком. Він заледве відскочив убік, та відьма не відступала, шепочучи заговори, які завдавали нестерпного болю.

— Служи мені! — прохрипіло чудовисько.

— Досить! Сьогодні я припиню твоє існування, Силоборе!

За двобоєм спостерігала рудокоса Мальва, яка й не думала втручатись. Якщо вона необережним рухом викаже себе, Векла знищить її на місці. Ще трохи почекати моменту, коли набагато сильніша за неї відьма заключить душу чаклуна у камінець, а тоді вже прийде час діяти.

Однак сьогодні доля ніяк не благоволила ні до Силобора, ні до Мальви. В якомусь шаленому стрибку Векла змахнула правою рукою, випустивши з неї наскільки сильний потік магії, що дерево, під яким ховалася руда відьма почало падати і придавило Мальву до землі, затиснувши ту, ніби в лещатах. Скільки вона не сіпалась, та вибратися не змогла.

Ще один стрибок і ще. Слід діяти негайно, інакше упир з кожною ніччю ставатиме ще сильнішим. Один карколомний стрибок через голову — і Векла гострим серпом одним помахом знесла голову упирю. Тіло безвольно впало на кладовищенську землю, заливаючи все навколо чорною в’язкою кров’ю. Відьма на цьому не заспокоїлась і додатково ввігнала мертвяку в груди осиковий кілок, переносячи через руки всю агресію, змішану з відчаєм. Після чого витягнула з прихованої кишені на поясі блідий камінець на шнурку і приклала до грудей уже точно мертвого тіла. Векла почала тихо шепотіти заклинання, переходячи з шепоту на грізний рик, витягуючи душу чаклуна. З-під її пальців показався червоний дим, котрий спочатку огорнув її, а потім, підкоряючись наказу, ввібрався у камінь, змінивши його колір на кривавий.

Векла піднялася з огидою сплюнувши:

— От ти й добігався, Силоборе. Думав вічно мене водити за носа? На силу знайдеться більша сила, а на хитрість (глянула на повалене дерево) ще більша хитрість.