Глава 5

Злива закінчилася так само несподівано, як і почалася. Балки хати впали одна на одну, як тільки брати Іван і Петро Костюченки витягли на подвір’я останнє тіло. Посеред двору колись щасливої родини лежали Андрій, Ганя і Михась. Вони задихнулись від диму, вогонь не встиг пошкодити тіла. Старший Іван оскаженілим поглядом обводив натовп:

— Чим вам завинили невинні душі? Ще вчора все було гаразд. Невже не можна було поговорити і обсудити ладом?

Сельчани відступали, потупивши очі. З гірким поглядом наперед виступив староста:

— Іване, твій брат Михась виявився двоєдушником.

— Що? Трохиме, ти сивухи впився? Чи не з тої ноги встав? — Іван підступив до старости і сильно струснув, взявши за барки.

Менший Петро вихопив вогняний смолоскип, який на диво один продовжував горіти на попелищі, і розмахував ним зі сторони в сторону:

— Спалю, спалю всіх! Село ваше прокляте! І ви всі, кровопивці, будьте прокляті!

Люди не поспішали розходитись — мало що прийде в голову збожеволілим від горя братам. А може, старосту боронити прийдеться? Не вистачало, щоб відчайдух Петро підпалив цілісіньку вулицю.

— Іване, полегше, — староста намагався відчепити від себе сильні руки парубка, — Це все Векла винна, ворожка. Вона посеред ночі прибігла до мене і навела мару, що нібито слід підпалити вашу хату.

Саме зараз до натовпу увірвався отець Пафнутій, відволікаючи на себе увагу:

— Відпусти, Трохима, Іване. Біс його поплутав.

Тим часом дужі чоловіки підкралися до обох Костюченків і скрутили руки. Гаряча головешка покотилася подвір’ям, розсипаючи іскри по вологій землі.