ЗУПИНИТИ ЧАС

Я тимчасовий, та мусить пройти

Вічність крізь мене…

Д. Павличко

Час жорстокий.

Він всеосяжний і всевладний, зарозумілий і байдужий до всього, що тлінне. Ми чуємо удари його крижаного серця в розміреному русі годинникових механізмів. Він мов радіація – підкрадається тихо, невідчутно, але неминуче, проникає в молекули, атоми, на коротку мить наділяючи їх силою і вірою, щоб потім забрати її в потрійному розмірі.

Час – над усім і в усьому. Кожний з живих або мертвих стає його рабом, свідченням його непохитної влади над простором. Час цілісний і дволикий: він – день і ніч, народження і загибель, творення і руйнування, краса і потворність, лікар і недуга. Він стирає межі між протилежностями, зрівнює, знецінює їх, обертає на Ніщо. Він безмежний, кінці і початки в ньому переплетені намертво, і змій Уроборос знову кусає себе за хвіст… Ми, люди, намагаємося боротися проти Часу, ми винахідливі і розумні, але він, що є частиною Всесвіту, що стоїть біля витоку його законів, на варті Брами Істини, не сприймає нас серйозно. Він глумиться з нас, висушуючи шкіру, як старий пергамент, розписуючи її корявим почерком глибоких зморшок, віднімаючи сили і обриваючи крила мріям. Натомість дає мізерно мало – як подачку, кидає крихти вікової мудрості, вплітаючи її в срібло сивини. Ця частка Світової свідомості настільки незначна, що людина не встигає насолодитися нею сповна – вона губиться в болі, що безкарно розгулює старіючим тілом, слід цієї вистражданої мудрості розпилюється в очікуванні кінця, який неможливо відстрочити.

Усі ми тлінні і безсилі перед владою Часу. І кожному хочеться затриматися якомога довше, прожити зайвий рік, день, годину, зробити ще один, такий важливий, ковток свіжого повітря! Можливо, той стоїть у Брами Істини, хто сприймає кінець як належне? Я не знаю.

У мене на колінах альбом із старими фотографіями. Під обкладинкою, як пожовкле осіннє листя, лежать давні фотознімки - чергова марна спроба зупинити невблаганний час.

Бабусі сьогодні дев'яносто. Усі її діти, онуки і правнуки зібралися за святковим столом. Звучать заздоровні промови і побажання довгих років життя, але вони не радують стареньку в рожевій – з нагоди свята – хустинці; вологими побляклими очима бабусі дивиться на нас його величність Час.

Дуже багато пройдено, дуже багато пережито, дуже багато втрачено. А пам'ять ще, на превеликий подив, свіжа й не відпускає, турбує її безсонними ночами, занурює в навіки втрачений світ молодості і зухвалих марень.

Бабуся заслужила найдобріших слів, і вони не вичерпуються сьогодні, кожний з тих, хто сидить за столом, сповнений щирої подяки за любов і тепло, за доброту і розуміння, за віддані нам сили і здоров'я, за те, що вона у нас Є. Сьогодні ми особливо дружні і щедрі, здатні обдарувати навіть немилостивий Час – ми скидаємо на його жертовний олтар хвилини неприємностей і години розбрату, зараз-то ми розуміємо, що вони не мають ні ваги, ні ціни.

Пам'ять – ось один із способів перемогти Час.

Я беру рубчасту з країв фотокартку. Бабусі на ній вісімнадцять. Як уперше, роздивляюся милі знайомі риси. Деякі з них повторилися в кожному з нас.

Відкрита білозуба усмішка дісталася в спадок онучці Наталці, яка годує зараз картопляним пюре однорічного Олежку. Ямочки чарівності на щоках – на заздрість усім, сину бабусі Григорію, моєму батькові. А густа копиця вогненно-рудих кучерів – у мене. Можна перераховувати ще й ще. Вона була красунею, наша бабуся. На цьому фотознімку вона схожа на актрису з фільму 30-х років. На мене дивляться облямовані довгими віями лукаві світлі очі, сповнені невичерпної енергії, завзяття, вогню. Крадькома переводжу погляд на іменинницю, порівнюю, зітхаю. Так важко зараз вгадати ту кіношну гострозору красуню в людині, що сидить поряд зі мною. Майже неможливо.

– Ох, і бідова, бідова була дівка! – посміхається бабуся. Вона знову в полоні спогадів.

Люди похилого віку люблять згадувати минуле, вони багато бачили, багато знають, але ми, молоді, чомусь прагнемо набивати власні гулі, вважаючи поради старших посяганням на особисту свободу. Усе кудись поспішаємо, занурені у вічні справи та турботи, і ніколи зупинитися, прислухатися, поміркувати. Не хочемо розуміти, що старі не просто згадують – вони живуть цим. Я не виняток: теж завжди кудись біжу, недбало відмахуючись від багато разів чутих історій: «Бa, потім! Пізніше! У мене немає часу». Та й інші здіймають очі: «Ну, скільки можна з пустого в порожнє переливати? Знову завела стара свою платівку»…

Сьогодні все не так, усе інакше.

Я перебираю світлини, знаходжу фото діда, який загинув на війні – статний офіцер, перетягнутий портупеєю. У нього такі добрі очі. Мені стає ніяково. Напевно, це відчуття сорому, адже бабуся, навіть знаходячись у родинному колі, як і раніше, самотня.

Так, ми любимо її – кожен по-своєму, особливо малюки, але, дорослішаючи, багато людей чомусь думають, що вони виростають із тих добрих, щирих відносин, які були у них в дитинстві. Змінюється ставлення до світу, змінюється місце рідних у цьому світі. Ми втрачаємо вміння слухати і чути. І розуміти. А навіщо? Адже тепер бабуся здається нам дуже далекою від сучасності, примітивною, нудотною, нецікавою. Живе собі старенька у своєму обмеженому світі споминів – і добре, хай тішиться на схилі віку. Ось і виходить, що ми існуємо немовби в різних вимірах, але це зовсім не той випадок, коли контакт між вимірами не можливий, адже досить просто зробити крок назустріч, притиснутися щокою до сухенької зморшкуватої руки, попросити: «А розкажи мені про своє перше кохання, про дідуся, про війну…»