Розділ 18. Ранок після снігу

Промені ранкового сонця торкалися підвіконня, пробиваючись крізь легкі фіранки.
Аліна прокинулась від запаху кави та чогось смачного.
Вона потягнулась, загорнувшись у ковдру, і тихо всміхнулась — у квартирі лунала тиха музика, а на кухні чувся його голос, який наспівував під ніс.

— Добрий ранок, сонце, — сказав Артем, коли вона з’явилась у дверях.
— Ти щось задумав, — примружилась вона.
— Можливо, — підморгнув він, ставлячи на стіл тарілку з млинцями. — Але не зізнаюсь, поки не скуштуєш.

Вона засміялась, узяла виделку й спробувала.
— Ммм... здається, я готова одружитися на тому, хто це приготував.
— Тоді мені пощастило, — відповів він, і їхні погляди зустрілися.

Вони снідали повільно, смакуючи не тільки млинці, а й кожну хвилину разом.
За вікном тихо падав сніг, а у вікні відбивалося щось схоже на диво — двоє людей, які знайшли одне одного.

Після сніданку він простягнув їй шарф.
— Збирайся, — сказав він. — Сьогодні в центрі зимове свято. Олег, Даніель і навіть Марина вже там.
— Марина? — трохи здивувалася Аліна.
— Вони помирилися з Анною. Кажуть, сьогодні нова сторінка для всіх.

Коли вони вийшли з дому, мороз обпік щоки, але в душі було затишно.
Світло гірлянд, запах какао й сміх навколо створювали відчуття, що все погане залишилося позаду.

— Знаєш, — прошепотів Артем, — якщо це сон, я не хочу прокидатися.
— Не треба, — відповіла вона, — бо я теж не сплю.

І коли вони разом запалювали свічку біля великої ялинки, навколо знову пішов сніг — тихий, як благословення.
Це був ранок, який почався з кави, а став новим початком їхнього “назавжди”. 

Сонце пробивалося крізь штори, м’яко торкаючись її обличчя. Аліна повільно відкрила очі — і побачила Артема біля плити. Він стояв у футболці, розпатланий, але такий зосереджений, що вона ледь стримала усмішку.

— Ти що, сніданок готуєш? — прошепотіла вона, обіймаючи його зі спини.

— Ага, — він обернувся. — У феї має бути особливий ранок.

На тарілці — млинці з полуничним джемом і чашка какао.

— Ти чарівник, — сміється вона.

— Ти ж сама мене зачарувала, — відповідає він, дивлячись у її очі.

Вони їли разом, перемовляючись про дрібниці. Було так просто і тепло, що обом не хотілося, щоб цей ранок закінчувався.

— Сьогодні на площі свято, — згадав Артем. — Там виступатиме Даніель, пам’ятаєш?

— Точно! — Аліна піднялася. — Треба встигнути!

Через годину вони вже стояли серед натовпу. Повітря пахло глінтвейном, сніг повільно падав на їхні волосся, а поруч сміялися друзі — Марина, Олег, навіть Анна з’явилася, трохи винувато посміхаючись.

Даніель співав пісню про кохання.

Аліна дивилася на Артема — і в цю мить зрозуміла: вона нарешті не боїться ні фей, ні болю, ні майбутнього.

Бо він — поруч.

— Холодно? — запитав він, загортаючи її у шарф.

— Ні, — відповіла вона, тихо притулившись. — У мене є ти.

І коли на площі загорілися вогники ялинки, він нахилився й прошепотів:

— З Новим роком, моя феє.

— І з новим життям, — відповіла вона, торкаючись його губ.

Сніг танув у їхніх руках, а серця билися в одному ритмі — теплому, справжньому, як диво, що трапилося взимку.