Розділ 17. Вечір, що змінив усе

Вона довго вибирала сукню.
Ніби це було побачення, хоча вони домовилися просто подивитися фільм.
Світло від лампи падало м’яко, у повітрі пахло ваніллю та карамеллю — її улюбленими свічками.

Коли у двері подзвонили, серце забилося швидше.
Він стояв із пакетом у руках і тією самою посмішкою, від якої завжди тепліло на душі.

— Попкорн, какао і... фея, — сказав він. — Повний набір для вечора.
— Заходь, лікарю чарівник, — засміялася вона.

Вони вмостилися на дивані.
Фільм почався, але ніхто не стежив за сюжетом.
Він дивився на неї — як вона сміється з дрібниць, як поправляє волосся, як блимає екран у її очах.

— Що? — помітила вона його погляд.
— Нічого, — відповів він. — Просто думаю, як мені пощастило.

Вона засміялася, але щось у голосі Артема було надто справжнє, щоби не відчути.
— Пощастило? З пацієнткою, яка боялася стоматологів?
— Пощастило знайти когось, через кого більше не хочу бути сам.

Вона замовкла.
Фільм тривав, але в кімнаті стало тихо.
А потім — її рука лягла на його.
— Артеме…
— Що?
— Я теж не хочу, щоб ти був сам.

Їхні пальці переплелися.
За вікном шумів дощ, немов підтверджуючи — так, саме зараз починається щось справжнє.

Він нахилився ближче.
— Можна?
— Можна, — прошепотіла вона.

І цього разу ніхто не подзвонив, не постукав, не перервав момент.
Лише м’яке світло, їхній подих і поцілунок, у якому не було страху — лише довіра.

Фільм закінчився, але вони не помітили, коли пішли титри.
На екрані вже давно миготіли імена акторів, а вони просто сиділи — поруч, у тиші, що не вимагала слів.

Аліна першою порушила мовчанку:
— Знаєш, у дитинстві я вірила, що коли фея торкнеться людини, то вона стає доброю.
— А тепер? — усміхнувся Артем.
— Тепер думаю, що іноді феї — це люди, які просто лікують нас без чарівної палички.

Він подивився на неї довго, уважно.
— А я в дитинстві боявся робити боляче. Навіть мурашку не міг розчавити.
— О, тому ти і став стоматологом? — засміялася вона.
— Можливо, — кивнув він. — Але швидше тому, що колись бачив, як мама плакала від зубного болю, і ніхто не міг допомогти. Я пообіцяв собі — стану тим, хто знімає біль.

Аліна нахилила голову.
— Ти справді це робиш, Артеме. І не тільки фізичний біль.

Його пальці ковзнули по її руці.
— А ти? Чого ти боялася?
— Самотності, — тихо сказала вона. — І того, що коли полюблю, то мене знову залишать.

Він узяв її руку міцніше.
— Я не залишу.

Її очі блиснули від емоцій, але вона не відвела погляду.
— Не обіцяй, якщо не впевнений.
— Я впевнений, — відповів він, не відпускаючи. — Бо вперше в житті я відчуваю, що вдома.

Між ними зависла тиша.
Така ніжна, така повна змісту.

— Артеме…
— Мм?
— Я тебе люблю.

Він завмер. На мить — просто вдихнув, наче боявся зруйнувати цей момент.
А потім прошепотів:
— Я теж тебе люблю, моя фея.

Вона всміхнулася крізь сльози — справжні, чисті, від щастя.
І коли він знову нахилився до неї, то вже не було страху, сумнівів чи минулого.
Був лише цей вечір. І двоє, які вперше дозволили собі бути собою. 

Сніг тихо падав на вулиці, загортаючи місто в білу ковдру.
Вони сиділи біля вікна, загорнуті в один плед, із чашками гарячого шоколаду в руках.
Світ здавався далеким — ні шуму, ні турбот, лише спокій і тиша двох сердець.

— Ти знаєш, — сказала Аліна, вдивляючись у засніжене небо, — мені здається, що цей рік навчив мене дихати по-новому.
— Як це? — запитав Артем, торкаючись її волосся.
— Раніше я все робила на швидкості: бігла, доводила, боролася… А тепер просто хочу бути. З тобою.

Він посміхнувся.
— І я з тобою. Без масок, без поспіху.

Вона підняла погляд — у його очах відбивався вогник свічки.
— Артеме, — прошепотіла вона, — а якщо цей сніг колись розтане, і ми будемо далеко одне від одного?
— Тоді я знайду тебе навіть серед дощу. Бо ти — моя причина рухатися далі.

Аліна не стримала усмішку. Вона простягла руку, ковзнула пальцями по його щоках.
— Ти справді не боїшся втратити мене?
— Боюся, — тихо відповів він. — Але ще більше боюся не сказати, як сильно люблю тебе.

Вона нахилилася до нього, і між ними не лишилося жодного слова — лише подих, тепло й сніг, що танув на шибці, як їхні колишні страхи.

За вікном горіли вогні, десь лунала новорічна пісня.
А в цій кімнаті народжувалася історія — не про зубну фею й стоматолога, а про дівчину й хлопця, які навчилися лікувати не тільки біль, а й душу. 

Сніг падав густіше. Місто сяяло ліхтарями, а світ навколо ніби завмер у мить, коли все нарешті стало на свої місця.

Аліна сиділа поруч з Артемом, голова на його плечі, а він тихо гладив її по волоссю.
— Ти замерзла? — спитав він.
— Ні, — усміхнулася вона. — Я в теплі.

Вони мовчали. Не тому, що не мали що сказати — просто слова були зайвими.
У цій тиші звучало все: вдячність, ніжність, віра.

Артем підняв її руку й поцілував пальці.
— Тепер я вірю в дива, — сказав він.
— У зубних фей? — засміялася вона крізь шепіт.
— У тебе, — серйозно відповів він. — Бо тільки ти могла зробити моє життя таким справжнім.

Вона підвела очі, і він знову побачив у них те, що шукав усе життя — спокій.
— Тоді пообіцяй, — тихо сказала вона, — що ми не розтанемо, як цей сніг.
— Обіцяю, моя фея, — відповів Артем і поцілував її, коли за вікном тихо впала перша велика сніжинка року.

І в ту мить обидва зрозуміли: це — початок.
Не казки, не пригоди, а справжнього життя, у якому навіть зима може бути теплою, якщо в ній є любов.