Розділ 16. Знайомство з друзями

Наступного вечора Артем написав коротко:

«Хочеш зустрітись не як пацієнтка і лікар, а просто як... фея і хлопець, якому пощастило?»

Вона усміхнулася.

«Лише якщо обіцяєш без бормашини», — відповіла вона.

Він засміявся й надіслав адресу невеликого кафе, де часто сидів із друзями.

Коли Аліна зайшла, серце калатало — вона вперше бачила його у звичайному одязі, без рукавичок і маски.
— Це вона! — вигукнув Даніель, — наша “зубна фея”!

Всі засміялися, навіть Артем.
А через кілька хвилин вона вже сиділа поруч, сміялася з жартів Олега і розповідала, як колись боялася стоматологів.

— Ти й справді чарівниця, — нахилившись, прошепотів Артем.
— Я просто добра фея, — відповіла вона, торкнувшись його руки.

І того вечора навіть какао здавалося солодшим.
Бо тепер вони обоє знали — усе тільки починається.

Кафе майже спорожніло. Олег із Даніелем пішли перші — жартуючи, що “не хочуть заважати феї з лікарем”.
За вікном тихо падав дощ, і від його звуку все здавалося спокійним, навіть світ.

Аліна сиділа навпроти, крутила ложечку у чашці какао, не зводячи з нього очей.
— Ти коли смієшся, в тебе з’являються ямочки, — тихо сказала вона.
— Це після занадто багатьох пацієнтів, — усміхнувся він.
— А якщо серйозно?

Він зробив ковток, ніби збирався з думками.
— Знаєш… колись я боявся крові. Навіть виду шприца.
— О, це іронічно, — засміялася вона.
— Так. А потім… мій тато зламав зуб. Ми тоді жили далеко від міста, і я бачив, як він мучився. Ніхто не міг допомогти. Я нічого не міг зробити — просто стояв і слухав, як він стогне від болю.
— І ти вирішив, що більше ніколи не дозволиш, щоб хтось страждав так?

Він кивнув.
— Я не хотів рятувати світ, просто хотів рятувати посмішки. Бо коли людині перестає боліти — вона знову сміється. І в ту мить ти ніби повертаєш її до життя.

Аліна слухала мовчки. Їй стало трохи соромно, що колись називала стоматологів “катами у білих халатах”.
— А тепер? — запитав він, нахилившись ближче. — Все ще боїшся?

Вона похитала головою.
— Ні. Бо тепер я знаю: навіть якщо боляче — поруч є ти.

Він узяв її долоню, теплу й тендітну.
— І я теж не боюся. Бо поруч — фея, яка нагадує мені, що рятувати можна не лише зуби, а й серця.

Дощ стікав по склу. Її погляд зупинився на його очах — спокійних, але справжніх.
І коли він нахилився, щоб поцілувати її, світ ніби на мить затих.

Тепер усе стало простим.
І правильним.

Їхні обличчя були зовсім близько.
Він уже майже торкнувся її губ — і тут різко задзвонив телефон.
Гучно. Наполегливо. Ніби хтось спеціально вирішив зіпсувати момент.

Артем важко зітхнув, відкинувшись на спинку дивана.
— Хто ж іще… — пробурмотів він і глянув на екран.
Олег.

— Бери, — тихо сказала Аліна, посміхаючись. — Бо він потім приїде сюди.
— Тільки не це, — зітхнув Артем і натиснув “прийняти”.
— Ну що, герой-лікарю, ти де? — у динаміку гримів знайомий голос.
— Я… е-е, працюю.
— Працюєш о десятій вечора в кафе? Даніель бачив тебе, не бреши! — засміявся Олег. — У нас тут невеличке святкування, приходь!

Артем перевів погляд на Аліну.
Вона дивилася на нього, ледь стримуючи сміх.
— Скажи, що ти зайнятий, — шепнула вона. — Дуже зайнятий.

— Слухай, Олеже, — почав він, але той не давав йому вставити слова:
— Та не відмазуйся! Ми вже замовили піцу! І… — голос Олега став хитрим, — …передай вітання своїй феї.

Артем завмер.
— Що?
— Ти думаєш, ми нічого не бачили в новинах клініки? Фото з нею, усмішки… Ти ж наш романтик!

Артем відключився.
— Схоже, вони все знають.
— Здається, тебе тепер дражнитимуть “лікарем феї”, — засміялася Аліна.
— Якщо чесно, я не проти, — сказав він, глянувши їй у вічі. — Бо фея того варта.

Вона опустила погляд, але посмішка не сходила з її обличчя.
І коли дощ за вікном знову посилився, вони просто сиділи поруч — у тиші, що була теплішою за будь-які слова.

Артем поклав телефон на стіл.
Довга тиша. Лише за вікном тихо крапав дощ.

Аліна сиділа, опустивши очі.
— Що сталося? — запитав він, нахиляючись ближче.
— Нічого, — тихо сказала вона. — Просто… я хотіла сьогодні запросити тебе до себе. Подивитися фільм.

Він завмер.
— Справді?
Вона кивнула, торкаючись пасма волосся.
— Так. Я навіть попкорн купила, ковдру приготувала… і вибрала фільм, який не про зуби.

Він засміявся — але м’яко, з ніжністю.
— І що ж за фільм?
— “До зустрічі з тобою”. — Її голос трохи затремтів. — Але, здається, не вийшло.

Він поклав руку на її долоню.
— Вибач. Я не хотів зіпсувати вечір.
— Я знаю, — усміхнулася вона, але очі залишалися сумними. — Просто хотілося, щоб хоч раз усе було як у кіно.

Він мовчав кілька секунд, потім тихо сказав:
— А хто сказав, що ще не буде?

Аліна підняла на нього погляд.
І в її очах — легка надія, що повертається після розчарування.

— То, може, не сьогодні, але завтра я принесу попкорн, — додав він. — І ми подивимось той фільм. Навіть якщо доведеться вимкнути всі телефони у світі.

Вона засміялася.
І цей сміх знову повернув тепло, яке ледь не втратилося.

Вони сиділи поруч, слухаючи, як дощ тихо б’є по вікнах.
Краплі ковзали склом, мов чиїсь думки — повільні, заплутані, але щирі.

Аліна сперлася на його плече.
— Знаєш, — прошепотіла вона, — я не очікувала, що лікар може бути таким… теплим.
— А я не очікував, що пацієнтка може так змінити життя, — відповів він.

Вона посміхнулася, дивлячись у вікно.
— Звучить, наче початок фільму.
— Може, це і є наш фільм, — сказав Артем, — просто ще без фінальних титрів.

Тиша знову наповнила кімнату, але тепер вона була не ніяковою, а спокійною.
Її рука лягла на його, і він відчув, як світ навколо стихає.

— Обіцяй, що завтра знайдеш час, — прошепотіла вона.
— Обіцяю, — відповів він, — завтра буде наш день.