Розділ 14. Розкриття

холодна. Дощ тихо сіяв, немов небо саме намагалося змити все, що сталося кілька хвилин тому.
Анна йшла швидко, каблуки ритмічно стукали по мокрій бруківці. Її очі блищали — чи то від сліз, чи від гніву.

— Анно! Почекай! — голос Артема пролунав позаду.

Вона не зупинилася одразу, лише пришвидшила кроки.
Але коли він наздогнав її й торкнувся руки, вона різко обернулася.

— Не чіпай мене! — вигукнула вона. — Ти бачив, що вони зробили? Вони всі сміялися з мене!

— Ніхто не сміявся, — тихо відповів Артем, задихаючись після бігу. — Просто… ти занадто гаряче все сприйняла.

— Гаряче? — її голос зірвався. — Вона сиділа поруч із моїм нареченим! А ти стояв і дивився, ніби тобі все байдуже!

Артем зробив крок ближче.
— Бо я бачив не ревнощі, Анно. Я бачив страх.

— Страх?! — вона засміялася гірко. — Ти навіть не уявляєш, через що я живу.

Анна витягнула телефон, руки тремтіли.
— Знаєш, що я зараз зроблю? — її голос став крижаним. — Я зателефоную татові. Нехай він сам усе вирішить. Ти не розумієш, з ким зв’язався.

Вона натиснула номер, і через кілька секунд у слухавці пролунав суворий чоловічий голос:

— Доню, що трапилось?

— Тату… — її голос зламався, і раптом уся пиха зникла. — Тату, мене принизили. Всі. І я більше не можу тримати це в собі.

— Заспокойся, Анно. Де ти? — запитав він.

— Біля клініки… І… — вона раптом поглянула на Артема, який стояв поруч, мокрий під дощем, і ледь чутно додала: — Тату, я вагітна.

У тиші навіть дощ здавався гучним.
Артем завмер, дивлячись на неї — ніби не вірив, що почув.

— Що ти сказала?.. — прошепотів він.

Анна поклала телефон у кишеню, сльози змішалися з краплями дощу.
— Так, Артеме. Від Олега. І тепер скажи мені — як мені не боятися? Як жити, коли він навіть не дивиться в мій бік?

Вона опустила голову.
Артем зробив крок ближче й тихо промовив:
— Боятися — нормально. Але руйнувати всіх навколо — ні.

Анна гірко всміхнулася:
— Ти не розумієш… Це не просто ревнощі. Це мій страх, що мене ніхто не полюбить — ні він, ні ти, ніхто.

Артем нічого не відповів. Просто зняв із себе куртку і накинув їй на плечі.
— Йдемо, — тихо сказав. — Хоч зараз просто йди поруч. Без сліз, без дзвінків.

І вперше за довгий час вона дозволила собі мовчати, не сперечаючись — просто йти поряд із ним, під дощем, що змивав старі образи й залишав лише одну річ — правду.

 часом у клініці

Тиша.
Лише тікання годинника й запах ліків, що ледь тримався в повітрі після вечірньої зміни.

Аліна сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, який залишив Артем.
Вона крутила в руках чашку з недопитим какао й думала, як усе швидко ускладнилося.

«Анна така яскрава, впевнена, з нею все наче з фільму… а я просто Аліна. Може, він і справді колись любив таких, як вона?»

Десь у сусідній кімнаті тихо грюкнули двері.
Олег повернувся — без усмішки, без жартів. Його плечі опустилися, погляд був десь у порожнечі.

— Ти все ще тут? — спитав він, зупиняючись біля неї.

— Так, — відповіла Аліна. — Не хотіла йти, поки не зрозумію, що все нормально.

Олег гірко посміхнувся:
— Нормально?.. Це слово вже давно звучить дивно.

Він пройшовся кімнатою, ніби шукаючи щось, а потім сів поруч.
— Я не виправдовую Анну, але… — він замовк, підбираючи слова. — Інколи, коли людина боїться втратити когось, вона робить дурниці.

Аліна кивнула.
— Ти боїшся її втратити?

— Я не впевнений, що вже маю її, — тихо сказав він. — Між нами щось зламалось ще до цього вечора.

Вона глянула на нього довше, ніж мала б.
— Знаєш, мені здається, що всі ми сьогодні щось втратили. Хтось довіру, хтось спокій, а хтось — себе.

— А ти? — запитав він.

— Я? — усміхнулася сумно. — Я, напевно, лише починаю розуміти, кого боюся втратити.

Олег подивився на неї, і в його очах з’явилося щось м’яке — не кохання, але тепло, яке народжується між двома людьми, коли світ навколо тріщить.

— Ти сильна, Аліно, — прошепотів він. — Не втрать це через чужі бурі.

— А ти не втрать себе, — відповіла вона. — Бо коли Анна повернеться, їй потрібен буде не герой, а справжній ти.

Вони ще довго мовчали, дивлячись у вікно.
За склом знову йшов дощ — той самий, під яким Артем зараз ішов поруч із Анною.

І кожен із них — і Олег, і Аліна — чомусь відчував, що цей дощ змінює все.

— Знаєш, Артеме… я більше не хочу мовчати, — сказала Аліна, її голос став холодним, як сталь.
Вона встала, поклала чашку на стіл і подивилася прямо йому в очі.

— Ти думаєш, я просто дівчина, яка боїться зубного болю? — усміхнулася сумно. — Ні. Моя родина — не звичайна.

Вона дістала телефон, натиснула кілька кнопок.
— Алло, тату? — її голос звучав спокійно, навіть занадто. — Мені потрібно, щоб ти приїхав. І братів теж.

Артем розгубився:
— Аліно, навіщо це? Що ти робиш?..

— Захищаю себе, — відповіла вона. — І тебе. Бо якщо ця Анна, донька президента, вирішила, що може ходити й принижувати всіх підряд, — вона помилилася.

— Почекай… — Артем зробив крок до неї. — Ти кажеш, донька президента?

Аліна глянула на нього так, ніби щойно сказала очевидне.
— Так. І, здається, вона забула, що не одна в цій країні має владу.

Через кілька хвилин у двері постукали.
До кабінету зайшли двоє чоловіків у темних костюмах — спокійні, мов тінь.
За ними — старший чоловік із впевненим кроком і холодним поглядом.

— Доню, — сказав він, глянувши на Аліну. — Хто тебе налякав?

Аліна не відвела очей, просто підняла руку й показала у бік Анни, яка щойно повернулася до клініки, щоб забрати забуту сумку.
— Вона. Донька президента, яка думає, що весь світ їй винен.

Тиша.
Артем стояв остовпілий.
Він відчув, як щось усередині нього змінилося — у ньому боролися страх і подив.