Розділ 13. Примирення

Артем стояв на порозі, трохи розгублений, із термосом какао в одній руці та коробкою з пирогом у другій.
— Моя фея має прощати, — сказав він тихо, намагаючись усміхнутися.

Вона спершу мовчала, схрестивши руки, але в очах уже блиснула усмішка.
— Лише якщо пиріг смачний, — відповіла вона, і в її голосі з’явилася ніжність.

Він полегшено видихнув.
Вони сіли на підвіконні — просто, без свічок, без пафосу, з чашками гарячого какао в руках.
За вікном йшов дощ, і його краплі стікали по склу, ніби повторювали ритм їхніх сердець.

— Знаєш, я не вмів миритися, — сказав Артем, відкусивши шматочок пирога. — Але з тобою хочеться навчитись.
— Бо я складна? — піддражнила вона.
— Бо ти — справжня, — тихо відповів він.

Вона опустила погляд, ковтнула какао, і на мить стало зовсім тихо.
Лише їхні пальці зустрілися на серветці — спершу випадково, а потім уже навмисно.

— Ти ж розумієш, — прошепотіла вона, — я не звикла, щоб хтось так за мене хвилювався.
— Тоді звикай, — сказав він, нахиляючись ближче.

Вона підвела очі — і в них відбилися вогники з вулиці.
На секунду весь світ зник, залишились лише вони.

Він торкнувся її щоки, обережно, як щось крихке.
— Пробач мені за все, що було не так, — прошепотів він.
— Уже пробачила, — відповіла вона.

І коли він поцілував її — м’яко, тепло, з полегшенням, — то здавалося, що навіть дощ за вікном став тихішим.
Світ ніби зітхнув разом із ними.

Того вечора вони говорили про все — про дитячі страхи, смішні випадки, мрії й плани.
А потім просто мовчали, притулившись одне до одного.

Бо іноді примирення — це не слова.
Це гаряче какао, теплий пиріг і два серця, які знову б’ються в унісон. 

Їхній вечір міг би завершитися тихо, як у фільмі, але світ, як завжди, мав свої плани.

Коли вони саме сміялися з того, як Артем намагався зіпекти пиріг сам, двері несподівано відчинилися.
— О, от ти де! — пролунало знайоме.
На порозі стояв Олег, з яким Артем працював у клініці, а за ним — Даніель, його найкращий друг ще з університету.

— Ми ж думали, ти загубився між пацієнтами, — підколов Даніель. — А ти, виявляється, “лікуєш” солодким?

Артем лише зніяковіло усміхнувся:
— Це терапія. Какао-терапія.

Аліна не втрималась від сміху:
— І пирогова профілактика, — додала вона, подаючи хлопцям шматочки.

Друзі сіли поруч, атмосфера відразу наповнилась легкістю.
Олег, жартуючи, підняв чашку:
— За фею, яка вилікувала нашого лікаря від хандри!

Артем ковтнув какао й ледь опустив очі — щоб ніхто не побачив, як сильно він усміхається.
Його друзі бачили його різним — стомленим, злим, навіть байдужим, — але ніколи таким спокійним.

За кілька хвилин у дверях з’явилися Іра та Марина, колеги Аліни з офісу.
— Ми зайшли перевірити, чи ти жива після “візиту до стоматолога”, — сміючись, сказала Іра.
— Як бачите, не тільки жива, а ще й нагодована, — підморгнула Аліна.

Марина глянула на Артема, на пиріг, на посмішки довкола й хитро сказала:
— О, здається, тут уже не тільки лікування, а й… взаємна терапія.

Усі засміялися, і навіть Артем не втримався:
— Можливо, так і є.

Кімната наповнилася розмовами, жартами, запахом какао та карамельного тіста.
І десь між сміхом і теплом він зловив її погляд.
Такий тихий, але повний вдячності.

Вона прошепотіла, коли всі відвернулися:
— Дякую, що прийшов.
— А я ж казав, моя фея має прощати, — відповів він тихо.

Вона усміхнулася — і цього було достатньо, щоб зрозуміти:
усі сварки, сумніви, страхи — уже позаду.

А попереду — щось справжнє.
Те, що починається не зі слів, а з погляду, сміху й чашки теплого какао між двома руками. 

Після кількох хвилин сміху атмосфера в кімнаті стала майже домашньою.
Усі сиділи з чашками какао, пиріг майже закінчився, а дощ за вікном перетворився на м’яку завісу — наче світ сам сховав їх від зайвих очей.

Але серед цього тепла Артем помітив щось інше.
Марина, колега Аліни, раптом почала сидіти ближче до Олега.
Спершу просто обмінювались жартами, а потім — поглядами.

— То ви разом працюєте? — запитала вона, трохи грайливо.
— Так, — відповів Олег, обережно відпиваючи какао. — Уже кілька років.
— Видно, що ти надійний, — сказала Марина й усміхнулась так, що Артем помітив, як Олег на мить розгубився.

Аліна глянула на Артема — їхні очі зустрілися.
Він ледь помітно знизав плечима: “бачиш?”
І лише шепнув їй:
— У нього ж наречена… Анна.

— Та серйозно? — здивувалася вона пошепки. — І Марина про це не знає?
— Думаю, ні. І краще, щоб не дізналася зараз, — тихо відповів Артем.

Тим часом Марина знову засміялася з жарту Олега й м’яко торкнулася його руки.
Олег миттєво відвів погляд, намагаючись перевести тему:
— Ем… до речі, Артеме, ти ж завтра чергуєш, так?
— Так, але, схоже, сьогодні чергуєш ти, — підколов Даніель, ховаючи усмішку.

Усі знову розсміялися, хоча Артем відчув легку напругу — ту, що зазвичай з’являється перед змінами в історіях, де хтось занадто близько підходить до межі.

Аліна нахилилась до нього й тихо сказала:
— Може, поговориш з Олегом пізніше?
— Поговорю, — відповів він. — Бо якщо Анна дізнається, буде не какао, а буря.

Вона засміялась, але в голосі її звучала тривога.
Артем знав: цього вечора він прийшов миритися з нею, а натомість став свідком початку іншої драми.

І поки Марина щось захоплено розповідала Олегу, Аліна дивилась на Артема —
і знала, що, попри все, між ними тепер нарешті — тиша, спокій і тепло.

А от у когось іншого цієї ночі, схоже, починалася зовсім інша історія… 🌙