Розділ 12. У кабінеті феї

— Ти готова? — запитав Артем, поправляючи рукавички.
— А в мене є вибір? — вона спробувала жартувати, але в голосі відчувалося хвилювання.

Він усміхнувся — тією своєю спокійною, майже лікарською усмішкою, від якої їй хотілося вірити в усе: навіть у безболісне видалення зуба мудрості.
— Не хвилюйся, феї тут на особливому рахунку.

Вона зручно вмостилася у кріслі. Клініка тихо гуділа, світло від лампи падало прямо на її обличчя. Артем нахилився ближче — запах м’яти й стерильності, його подих поруч.
— Ти довіряєш мені? — прошепотів він.
— Як своєму стоматологу… і трохи більше, — відповіла вона крізь усмішку.

Анестезія подіяла швидко. Він працював уважно, рухи точні, впевнені. Але кожного разу, коли торкався її щоки, між ними пробігав невидимий струм.

Коли все було закінчено, він лагідно приклав ватку й тихо сказав:
— Готово. І знаєш… ти найгарніша пацієнтка з ваткою в роті, яку я коли-небудь бачив.

Вона спробувала засміятися, але вийшло лише приглушене “м-м-м”, що змусило його усміхнутися ще ширше.
— Не говори, — м’яко додав він. — Інакше я знову закохаюсь, цього разу офіційно.

Вона підняла на нього очі — повні тепла, трохи запаморочені від знеболювального, але справжні.
— Ти не маєш права бути таким милим під час операції, — прошепотіла вона крізь вату.
— Маєш рацію. Але, мабуть, я хворий на тебе, — відповів він тихо.

Вони сміялися очима, бо говорити вона поки не могла.
А він — просто дивився. Так, ніби бачив у ній не пацієнтку, а диво, яке випадково опинилося в його клініці.

Коли вона встала, він підтримав її за лікоть.
— Фея без зуба мудрості — теж фея, — пожартував Артем.
— Зате тепер без болю, — відповіла вона.
— І з кимось, хто хоче, щоб ти більше ніколи не плакала.

Вона посміхнулася — вже не ватно, а щиро.
І, поки він записував рекомендації, вона подумала:
Мабуть, це і є початок чогось справжнього.

Вона ще сиділа у кріслі, тримаючи ватний тампон і дивлячись, як Артем щось занотовує у картку. Його рухи були спокійні, точні, а очі — теплі, мов після довгої розмови без слів.

Але раптом у коридорі пролунало:
— Артеме! Швидше, там пацієнту зле!

Його обличчя миттєво змінилося — професійна зосередженість, як клацання вимикача.
— Вибач, — сказав він, підвівшись. — Я за хвилину. Не вставай, добре?

Він швидко зняв рукавички, кинув їх у контейнер і майже вибіг із кабінету.
Двері лишилися прочиненими, і вона почула глухий шум — голоси, кроки, нервовий шепіт.

Серце її несподівано стислося. Вона ще не до кінця відійшла від знеболення, але внутрішньо відчула — йому зараз потрібна сила.
І хоч це була не її сфера, не її клініка, вона подумки прошепотіла:
Ти впораєшся, Артеме.

Минуло кілька хвилин. З кабінету поруч донісся спокійний, але владний голос Артема:
— Дихає рівно. Тиск стабілізується. Все добре, пані Олено. Не хвилюйтеся.

Вона видихнула.

Коли він повернувся, у його очах ще блищав той самий адреналін — суміш турботи й полегшення.
— Пробач, — сказав, витираючи руки. — У нас паніка через тиск у пацієнтки. Тепер усе під контролем.

— Ти справжній герой, — прошепотіла вона, усміхаючись крізь втому.
— Не герой. Просто стоматолог, який іноді хоче бути твоїм.

Він сів поруч, торкнувся її руки — обережно, мов боявся зруйнувати цей момент.
І в цій тиші, між ароматом м’яти й металу, між пульсом і диханням — народилася нова хвиля тепла.

Бо коли хтось рятує життя — ти дивишся на нього вже не як на лікаря. А як на того, без кого не уявляєш власне.

Артем ще не встиг повернутись у кабінет, коли почув знайомий голос медсестри:
— Артеме! Це Аліна… Їй погано!

Він миттєво підскочив.
Вся кров відлила від обличчя.
— Що? Де вона?!

— У коридорі… Вона знепритомніла!

Він вибіг із кабінету — серце билося так, ніби він сам втратив повітря.
На підлозі, біля лавки, лежала вона. Обличчя бліде, вії затремтіли, руки холодні.

— Аліно… — він опустився на коліна поруч. — Чуєш мене? Дихай… будь ласка, дихай.

Він торкнувся її зап’ястка, шукаючи пульс.
— Тиск упав… — прошепотіла медсестра.
— Адреналін, вода, швидко! — коротко наказав він.

Коли він підняв її голову собі на коліна, вона слабо ворухнулася.
— Артем… — ледве чутно.
— Я тут, чуєш? Не лякай мене, — його голос зірвався, уперше не схожий на впевненого лікаря.

Він витер їй піт із чола, дав кілька крапель води.
Вона повільно відкрила очі.
— Просто… голова закрутилась, — прошепотіла вона. — Все добре…

— Ні, не добре. Ти знепритомніла, — тихо сказав він, стискаючи її руку. — Якби хоч на хвилину пізніше…

— Але ж я не хотіла, щоб ти хвилювався, — ледь усміхнулась вона, хоч голос ще тремтів.
— Пізно, — він відповів з полегшенням, але очі залишались тривожними. — Я вже хвилююся завжди, коли це стосується тебе.

Вона сиділа, притулившись до нього, поки медсестра поверталася з тонометром.
— Тиск піднімається. Вона просто перевтомилась, — сказала та спокійніше.

Артем все ще тримав її долоню.
— Ти мене лякаєш, — тихо сказав він.
— Може, це тому, що я твоя пацієнтка?
— Ні, — він нахилився ближче. — Тому що ти — не просто пацієнтка.

Вона відчула його подих зовсім поруч, і на мить забула, як дихати.
Між ними було кілька сантиметрів і безліч відчуттів.

— Ти ж казав, що я найгарніша з ваткою в роті, — тихо пожартувала вона.
Він усміхнувся:
— Тепер — найгарніша навіть без неї.

І коли він притулився лобом до її чола, вона знала — усе мине.
Бо поруч був він.
Її лікар. Її сила. Її Артем. 

Коли все стихло, у коридорі залишилися лише вони двоє.
Аліна сиділа на кушетці, вкрившись ковдрою, ще трохи бліда, але вже з усмішкою.
Артем стояв поруч, притримуючи її плече, ніби боявся, що вона знову впаде.

— Зі мною все добре, — сказала вона м’яко. — Ти ж сам лікар, маєш знати.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але коли це ти — усе знання кудись зникає.