Розділ 11. Другий шанс

Вона стояла біля дзеркала, стискаючи в руках ту саму бузкову троянду.
На її пелюстках ще зберігався аромат учорашнього вечора — теплий, як його погляд.
Якщо не скажу сьогодні — потім буде пізно, подумала вона.

Клініка здавалася звичайною, але сьогодні серце билося швидше, ніж уперше.
Вона увійшла, і секретарка, побачивши троянду, лише загадково усміхнулася:
— Він якраз звільнився. Можете зайти.

Двері прочинилися.
Артем сидів за столом, схилившись над паперами, але коли побачив її — завмер.
— Ти… прийшла?

Вона зробила кілька кроків уперед.
— Так. Бо не хочу, щоб між нами все закінчилося через слова, яких не мала бути.

Вона простягнула йому троянду.
— Я зберегла її. Бо не змогла просто залишити біля дверей.

Він подивився на неї — утомлено, але м’яко.
— Я не знав, чи ти взагалі прийдеш.

— Я б не витримала мовчати, — прошепотіла вона. — Я хочу бути з тобою, Артеме. І навіть якщо минуле знову намагається повернутись… я вже зробила свій вибір.

*********************

Ранок видався важким. Серце билося швидше, ніж кроки по холодному тротуару.
Вона йшла, стискаючи в руках бузкову троянду, яку він залишив біля дверей.
Пелюстки вже трохи зів’яли, але пахли — так, ніби пам’ятали його дотик.

Може, пізно… але якщо не скажу зараз — потім буде запізно назавжди.

Клініка здалася незвично тихою. У коридорі пахло м’ятою й кавою — як того першого дня, коли вона боялася навіть сісти в крісло.
Вона глибоко вдихнула й постукала у знайомі двері.

— Заходь, — почувся його голос.

Він сидів, спершись ліктями об стіл, виглядав виснаженим. Коли побачив її — мовчки підвівся.
У його очах було все: подив, образа, втома, і щось ще — те саме, що вона шукала.

— Прийшла, — тихо сказав він. — Чесно, не думав, що наважишся.

— Я теж не думала, — відповіла вона. — Але не можу мовчати.

Вона поставила троянду на стіл між ними.
— Ти залишив її біля мого дому. Я не змогла просто дивитись на неї — бо кожна пелюстка кричала, що я винна перед тобою.

Він опустив погляд, торкнувся квітки кінчиками пальців.
— Я не злився, — сказав тихо. — Просто… боліло. Коли ти сказала, що бачилась із ним — я відчув, що не можу конкурувати з минулим.

— Не треба, — її голос затремтів. — Ти не мусиш. Минуле — воно вже не має значення. Я була розгублена. А зараз… я просто не хочу тебе втратити.

Він подивився прямо в її очі.
— Ти впевнена, що не шкодуєш?

— Єдине, про що шкодую, — що не сказала це раніше.

Кілька секунд вони просто стояли — дві тіні в тихій кімнаті, між ними квітка, як символ другого шансу.

І раптом вона трохи скривилась, притискаючи щоку.
— Боже… знову цей біль.

Він одразу підійшов ближче.
— Мудрець?
— Напевно… — вона спробувала посміхнутись. — Мабуть, вирішив нагадати про себе, коли ми ледве помирились.

Артем провів пальцями по її обличчю — обережно, професійно, але з теплом.
— Твої зуби мають дивне відчуття часу. Здається, твій організм просто ревнує мене.

Вона засміялась крізь біль.
— Якщо доведеться щось виривати — тільки не тебе.

Він усміхнувся.
— Цього разу я буду поруч не як лікар. Як той, хто тебе більше не відпустить.

Вона мовчала, просто дивилась йому в очі — і в цьому погляді було все: пробачення, страх, кохання.
Назовні світився ранок, і сонце пробивалося крізь вікно, освітлюючи бузкову троянду на столі — трохи зім’яту, але все ще живу.
Як і вони.

Вона стояла перед дверима клініки, стискаючи в руках ту саму ніжно-бузкову троянду.
Серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Артем вийшов із кабінету, коли побачив її — у пальті кольору теплого вечора, з трояндою в руках.
— Ти прийшла? — його голос трохи знітився.
— Так, — вона посміхнулася несміливо. — Не могла просто мовчати після вчорашнього.

Вона простягнула йому квітку.
— Це тобі… Від феї, яка все ще трохи боїться, але вже не тікає.

Він узяв троянду, торкнувся її пальців.
— І від тієї феї болить зуб? — м’яко пожартував він, намагаючись приховати емоції.
— Болить… ще один мудрець, здається. Але більше болить, коли ти мовчиш.

Між ними зависла тиша — тепла, напружена, як перед грозою.
Він зробив крок ближче, потім ще один.
Її подих змішався з його.

— Не мовчатиму більше, — прошепотів Артем. — Тільки дозволь мені бути поруч.

Вона не відповіла словами.
Лише підняла погляд і торкнулася його губ — спочатку несміливо, потім щиро, мов після довгої розлуки.
Троянда випала з її рук і впала на підлогу, але в ту мить для них не існувало нічого, окрім цього поцілунку — м’якого, трохи гіркого від спогадів і солодкого від правди.

За вікном шелестіло листя, і десь у глибині коридору тихо задзвонив телефон, але вони його не чули.
Це була їхня пауза — коротка, як подих, і вічна, як перше «я тебе люблю».